Школа батьківства "Obuvi-MALL.us.to". Педагогічне виховання та розвиток дитини

Кожного ранку в сім’ї один і той самий цирк. Ніхто не любить уставати рано з ліжка. А якщо вже цей героїчний вчинок зроблено, почуваєшся таким змученим, що хочеться поспати ще трохи.

Проте день починається, і потрібно все робити швидко. Після того, як мама і тато впоралися з ранковими процедурами, постає головне завдання – розбудити п’ятирічну дитину і підготувати її до походу в садочок. Вистава починається…

Так або десь так починають кожен день багато родин. Зараз я хочу окреслити ідеальне спілкування батьків і дітей при одяганні, а потім повернуся до викривлень у поведінці, до яких приводять різні сприйняття дитини. Але не потрібно забувати, що я маю справу з узагальненнями, вони допомагають викрити основні проблеми.

Отже, у вихідних даних я згадав про п’ятирічну дитину. Батьки, що дослухаються до власної інтуїції та ставляться до дитини відповідно, не очікуватимуть, що в цьому віці малюк сам у змозі буде одягтися, навіть якщо в ранковій біганині цього так хотілося б. Вони знайдуть відповідний ситуації (тут це, напевне, буде похід до дитячого садка) і погоді одяг. Тобто ці батьки не викладуть перед дитиною хутряну куртку посеред літа і не запропонують їй тоненьку сукню в січні. До того ж, вони припускають, що дитина буде гратися у піску, і одяг має це витримати.

Сам процес одягання у п’ятирічка має ще бути пильно скерованим кимсь із дорослих. Звичайно, дитина вже зуміє сама натягти светрик і штанці, але допомога батьків все ще невід’ємна і доречна. Наприклад, щоб застібнути ґудзик на штанях.

Батьки діють таким чином, керуючись інтуїцією і продовжуючи відповідну лінію поведінки. Так, приміром, до трьох років я б одягав дитину сам, потім довірив би їй деякі самостійні дії, наприклад, просив би її підняти ногу, щоб устромити її у штанину. Через деякий час дорослий машинально передасть дитині якийсь предмет одягу, щоб вона спробувала надіти його самостійно. Спочатку це прості предмети на кшталт трусиків, а потім уже складніші – такі як светр.

Навіть шестирічну дитину, яка, в принципі, може одягатися сама, потрібно контролювати: чи не обрала вона занадто холодні або занадто теплі речі, чи не забула застебнути «блискавку». Проте не існує певного віку, по досягненню якого кожній дитині треба повністю доручити процес одягання. Адже трапляються особливі випадки, які, разом із тим, не виходять із норми. Моє дослідження не можна сприймати як план дій, якого батьки можуть фанатично дотримуватись у вихованні дитини. Перш за все, моїм завданням було дати дорослим орієнтири.

Але як розвивається ситуація, якщо батьки послуговуються іншими концептами і не сприймають дитину як дитину?

У випадку партнерського розуміння дитини батьки втрачають інтуїтивне бачення можливостей малюка. Вони сприймають його як самостійну, рівноправну особистість і через це можуть неправильно оцінити можливості п’ятирічної дитини при одяганні. Батьки, що вбачають у дитині партнера, нададуть їй право рівноправного голосу при виборі речей. Може статися, що одяг, який обрала дитина, не відповідає погоді або ситуації, але батьки не будуть наполягати на своєму, вони щиросердно намагатимуться не звертати уваги на занадто тонке чи товсте вбрання, занадто великі чоботи або інші огріхи, що їх допустила дитина, вдягаючись самостійно. їхні аргументи завжди однакові: не потрібно ламати дитячу волю, ми маємо надати дитині право на власне рішення і, відповідно, сприяти її самостійності. Гасло: дитина отримає власний досвід і зробить із цього правильні висновки.

Я хотів би показати, до чого може призвести така позиція, за допомогою допису, який у 2008-му з’явився в газеті й пізніше поширився в Інтернеті:

«Попри те, що температура впала до одинадцяти градусів за Цельсієм і віяв холодний осінній вітер, жінка – років їхала на велосипеді центром Мюнхена зі своєю повністю роздягненою півторарічною донькою. [...] Дивною була не тільки сама подія, а й пояснення, яке молода жінка надала поліціантам: дитина не хотіла вдягатись. У маленької дівчинки також є «особисті права», – так пояснила контролюючим органам 32-річна адвокат зі Швабського округа. Вона поважає їх, і тому на велосипед дитина сіла цілком гола».

Ще раз повторю, адже це дуже важливо, що батьки, звичайно, можуть запитати в дитини, чи хоче вона одягти той чи той светрик, або чи подобаються їй червоні чи блакитні штани. Не йдеться про те, щоб нав’язувати дитині певний стиль одягу, а про те, щоб невідповідні до віку дитини рішення, які вона ще поки просто не може прийняти через звужену картину світу, взяли на себе дорослі.

Проекційний розлад, тобто такий, що стосується батьків, які неодмінно бажають, щоб дитина їх любила, призведе до того, що дорослі в цій ситуації також нададуть дитині право вибору. Вони схвально поставляться і до найдовших зволікань чада. Свобода вибору тут також понад усе, ці батьки на неї навіть щедріші за дорослих, що сповідують партнерський концепт. Батькам, залежним від любові своєї дитини, не вдається пояснити дитині свої побажання, малюк виграє цю битву, хоч би якими абсурдними і недоречними були його забаганки. Дорослі бояться негативної реакції дітей. Тому звичайне коверзування може довести їх до паніки, адже їм здаватиметься, що вони втрачають прихильність і любов малечі. Концепт «хочу, щоб дитина мене любила» передбачає цілковиту вседозволеність, яка нібито забезпечить постійну любов.

Хочу ще раз наголосити на тому, що цей розлад не має нічого спільного з природним бажанням матері або батька насолоджуватися любов’ю свого чада. Сяючі очі дитини, безумовна радість, яка з’являється іноді навіть через дрібниці, – невже ці речі можуть залишити байдужим бодай одне батьківське серце? Проте у конкретних випадках дорослі мають бути свідомі того, що не потрібно досягати цих позитивних емоцій, дозволяючи дитині взимку піти до садочка в улюбленій футболці.

У симбіозі батьки виходитимуть із того, що дитина сама по собі вже вміє все, чого вони від неї чекають. Адже психічно для них дитина є ще частиною їхнього тіла. Це призводить до того, що вони покидають дитину на самоті. Якщо через деякий час вона все ж не вдягнеться так, як цього хотіли дорослі, ті повторюватимуть свої накази ще кілька разів, доти, доки дитина їх не виконає. Якщо ж син чи донька категорично відмовиться одягатись, батьки вважатимуть за потрібне натиснути на дитину, рознервуватися, розлютитися і насамкінець застосувати формулу «Якщо ти не…, тоді я…» Вони хочуть лише одного: щоб дитина вдяглася відповідно до їхніх побажань і проявила при цьому старанність. Причина – психічний розлад, який диктує такі правила: якщо частина тіла не виконує своїх функцій належним чином, її треба до цього змусити.

Батьки, які бачать у дитині дитину, в такій ситуації будуть синхронізувати свої дії з поведінкою малечі. Вони прореагують на відмову дитини вдягатись інтуїтивно. Наприклад, батько може вийти з кімнати, продемонструвавши в такий спосіб, що він не бере участі у такому повороті подій, тобто що маніпулювати ним не вийде.

Дорослі, які страждають на симбіотичний розлад стосунків, не здатні на такі дії – «частина мого тіла має мені підкорятися, вона не може відкидати те, чого я від неї вимагаю». Якщо вона все ж іде наперекір, я маю зробити все, щоби бажана дія була виконана. Тиск із боку батьків виражається, на прикладі нашої конкретної ситуації, у загостренні стосунків між домашніми, у явній боротьбі батьків та дитини. Ступінь емоційності та агресивності може при цьому зростати надзвичайно швидко.

Повертаючись до загального аналізу ситуації, хочу зазначити, що найважливішою здатністю батьків у такому разі залишається усвідомлення того, що примусити дитину одягти штани саме в той момент, коли вона відмовилася це робити, – ознака симбіотичного розладу. Цей тиск не пов’язаний із загальним бажанням одягти дитину якнайкраще. В останньому немає нічого нездорового. Але якщо це бажання виникає за умови того, що дитина саме відмовилася від пропозиції батьків, – тут треба замислитись. Отже, стресову ситуацію спричиняє не конкретний об’єкт, а завжди певна дія. У симбіозі головною метою стає предмет – штани, у нашому випадку мета – змусити дитину одягти штани, хоча насправді реагувати потрібно на поведінку малюка. Відмову треба сприймати як форму прояву агресії. Цій агресії не можна піддаватись і не можна розпалювати її ще більше.

Але ж батьки і діти постарше теж можуть дозволити собі вести цікавий бізнес, прибутковий та цікавий за своїм характером бізнас. Ну наприклад, я бачив тут рос. мовою. досить грамотну пропозицію по роботі з кавою або напоями. Багато успішних прикладговорять про прибутковість заходу, головне не зупинятися і рухатися вперед івперед і успіх прийде до Вас чим би ви не займалися. Дерзайте!

Читайте так же:

• Дитячі садки та початкові школи: назріли зміни
• Комунікація у педагогічному колективі
• Нові завдання для дідусів і бабусь
• Комунікація між батьком та матір’ю