Школа батьківства "Obuvi-MALL.us.to". Педагогічне виховання та розвиток дитини

Мій аналіз розладів стосунків та їхніх загрозливих наслідків на майбутнє нашого суспільства викликав бурхливу реакцію. З багатьох відгуків я дізнавався про дебати, що точилися навколо першої книги.

Проте що не день дедалі актуальнішою видається потреба знайти нові рішення. Самого лише аналізу недостатньо. Зусібіч лунають докори, що я не даю конкретних вказівок. Батьки, вчителі, вихователі воліли би знати, що вони роблять не так і як вони мають це робити.

Я з розумінням ставлюся до цього бажання, я вдячний, що ці запитання адресують саме мені. Проте моїм основним завданням було викриття непорозумінь, які щодня в нас перед очима, але ми навряд чи замислювалися над тим, що причиною їх стають несвідомі процеси, які раніше не були предметом широкого обговорення. Проаналізувавши розлади стосунків, я заклав основу цієї дискусії. Для мене важливо підштовхнути дорослих до глибокого розуміння і, як наслідок, до свідомого аналізу своїх вчинків.

Я не хочу і не можу давати конкретних інструкцій із виховання. Вони просто не дадуть бажаного результату, допоки дорослі не побачать і не усвідомлять проблеми. Існує безліч книжок, присвячених цим темам, багато з них  – відверто зайві, інші  – цікаві, але все одно вони розраховані на ситуацію, в якій дійовими особами є діти і підлітки з гармонійно розвиненою психікою.

Мій метод роботи сформульований у підзаголовку до цієї книги: вихід. Вихід із глухого кута, у якому, якщо ми не припинимо ставитися до виховання дітей так, як ми робимо це зараз, на нас чекає повільна, але впевнена втрата культури.

Цей вихід передбачає, що кожен подивиться на себе збоку, зробить певні висновки і змінить свою щоденну поведінку. Адже йдеться про те, чого нам і нашим дітям чекати в майбутньому.

Знайти зворотний шлях до себе -  самоаналіз і подолання розладів у стосунках

Якщо дорослі справді зацікавлені в тому, щоб знайти вихід, вони мають постійно перевіряти себе, чи природним є їхнє розуміння поняття «дитина». Як цього досягти, я розкажу на прикладі Яніни та її сім’ї.

Яніні п’ять років. Цілий день вона гралась надворі й тепер сидить у ванні. Поки вона плюскається з гумовими звірятами, мама дістає шампунь і просить доньку сісти так, щоб можна було помити їй голову. Проте Яніна не хоче. Вона продовжує гратися зі своїми звірятами й говорить мамі, що сьогодні, мовляв, мити голову не обов’язково. Мати починає шукати переконливі аргументи на користь цієї процедури. Вона детально висвітлює Яніні гігієнічний аспект миття волосся, наводить багато інших доказів, намагається переконати доньку виконати її прохання. Єдина реакція: Яніна пхинькає, не хоче, врешті починає сперечатись, на її очах сльози. Вона розповідає, чому їй хочеться залишити волосся жирним. Посеред сварки з сусідньої кімнати голос подає молодший Янінин брат. Мати на хвильку виходить, щоб його заспокоїти. Яніна починає кричати, жалітися і кликати маму. Та досі в кімнаті з сином. Тоді дівчинка починає все голосніше гукати «Мамо! Мамо!», доки мати не полишає хлопчика самого і не приходить до неї. Результат: брат кричить, волосся все ще брудне, Яніна ображена, у мами стрес.

Звичайно, така історія може трапитись у кожному домі, де є діти. Я далекий від того, щоб шукати ознаки хворобливої поведінки у кожному безсистемному кроці. Проте цей приклад допоможе мені пояснити, про що йдеться.

Щодня в цьому домі трапляються сцени, подібні до описаної вище. Тобто йдеться не про екстрену ситуацію. Якби ми запитали Янінину маму, вона б з упевненістю заявила, що не збирається мити дочці волосся, допоки та не «зрозуміє», чому ця процедура є настільки важливою. Нічого дивного, якщо Яніна раптом вирішить, що її волосся не таке вже й жирне, а отже, не обов’язково мити його просто зараз. На жаль, сучасні батьки схильні вважати це ознакою самостійності й самосвідомості своїх дітей. Тому без вагань полишають право вибору дитині.

Мати Яніни тут повною мірою дотримується концепту «дитина як партнер», не беручи до уваги вік доньки. Якби вона дивилась на дитину як на дитину, тоді пояснення не здалися б їй таким дієвим методом спілкування у цій ситуації. Здається, що дитина навчається самостійно приймати рішення, зважувати можливі варіанти, але насправді таким чином батьки наділяють дитину відповідальністю, яка її тільки обтяжує. Вона не в змозі оцінити наслідків свого вибору. Яніні байдуже, що її волосся справляє неприємне враження і що, напевне, через деякий час шкіра голови почне свербіти. Яніна просто «вирішує», що не хоче сьогодні мити волосся. Мати, яка сприймає дитину як партнера, мусить дослухатися до бажань доньки, адже та відкинула її аргументи.

Неважко уявити, що ця неймовірна історія могла закінчитись зовсім інакше. А саме – якби мати застосувала ту саму здатність, якою вона так активно наділяє свою п’ятирічну доньку: розмірковувати і зважувати. їй безсумнівно вдалося би змінити своє бачення дитини з партнерського на природне – «дитина як дитина». Зрештою, матері приємно було б усвідомити, що для Яніни, для її подальшого життя, надзвичайно корисно було б звикнути до того, що певні гігієнічні процедури треба виконувати автоматично, регулярно і в певний час. Якби мати проявила об’єктивність, вона зрозуміла б, що рішучі дії у цьому разі  – не ознака авторитарного виховання. Якщо вона діє всупереч «бажанню» дитини не мити сьогодні волосся – це не жорстокість, а певна схема, яку Яніна зможе успішно застосовувати в майбутньому.

Якщо узагальнити, можна сформулювати таку тезу: розлад стосунків, при якому дитину сприймають як партнера, можна подолати на когнітивному рівні. Тобто, коли я раптом почну сприймати дитину як партнера і діяти відповідно, я здатний сам це усвідомити.

Дорослі просто мають перевірити своє ставлення до дітей і встановити, як вони їх сприймають. Байдуже, чи йдеться про стосунки батьків із власним нащадком, чи про взаємини вчителя й учня. Чи вбачають вони в дитині партнера, чи, можливо, хочуть, щоб дитина їх любила?

Якщо шляхом перевірки встановлено, що існує можливість викривленого сприйняття, не потрібно каятися, треба конструктивно діяти. Ще раз наголошую – я далекий від того, щоб стимулювати почуття провини. Подібних помилок міг припустити ся кожен із нас, адже для цього існують загальносуспільні причини, боротися з якими самотужки доволі складно.

Сучасний партнерський спосіб мислення – це важливе досягнення західної цивілізації. Він відіграє значну роль у дотриманні демократичних принципів і прийнятті взаємовигідних рішень. Проте у стосунках із дитиною цей концепт треба застосовувати надзвичайно обережно і враховувати при цьому вікові особливості. Ви завжди можете перевірити, чи достатньою мірою забезпечуєте малюка структурами й орієнтирами. Для цього розвантажте малюка і візьміть на себе прийняття певних рішень. Спитайте себе, яким концептом ви керуєтесь у своїх діях і як ви сприймаєте свою дитину. Аналізуючи свою поведінку, не треба вважати адекватні дорослим учинкам дії дитини ознакою партнерського розладу. Саме за умови наслідування концепту «дитина як дитина» і здорового розвитку малюк виявляє розважливість у своїх думках і вчинках.

Отже, важливо, аби батьки заклали чіткий порядок, який створить дитині орієнтири на майбутнє. У рамках цього порядку саме батьки приймають рішення, що матимуть наслідки чи стосуються спільного життя. Цілком нормальним у цій ситуації буде залишити незначні рішення дитині. Припустімо, в Яніни є дві пляшки шампуню  – з різними ароматами. Тоді можна було б запропонувати Яніні обрати шампунь з її улюбленим запахом. Це рішення не матиме фатальних наслідків, його можна зі спокійним серцем доручити дитині.

Якщо ми ще раз докладніше розглянемо випадок Яніни, неважко помітити ще один розлад у стосунках старшого і молодшого поколінь. Щойно дівчинка починає кричати, мати відразу ж кидає всі свої справи і біжить до неї. До речі, така реакція батьків є типовою для сучасних сімейних стосунків. Дитина кричить – мама (тато, бабуся, вихователька) біжить. Якщо йдеться про немовлят, така поведінка цілком виправдана, але у спілкуванні з п’ятирічною дитиною її не можна вважати нормою.

У цій ситуації, заспокоївшись, мати Яніни мала б також запитати себе – чи була її реакція спричинена надзвичайними подіями, чи, можливо, вона автоматично реагує таким чином, коли дитина активно висуває певні вимоги. Якщо більш вірогідним здається останній варіант, тоді перед нами розлад типу «проекція». Мати не витримує крику і тому намагається позбутися його, відразу задовольнивши всі потреби дитини. Почувається вона жахливо, адже її концепт декларує, що прихильність доньки можна заслужити тільки постійним, миттєвим відгуком на будь-який запит дівчинки.

Яніні залишаться винести з хибної поведінки матері тільки одне: вона в цій боротьбі перемогла, у мами немає жодного шансу. Проте важливим досвідом для дитини могло би стати усвідомлення того, що мама  -  відмежований індивідуум. Це дозволить звузити рамки поведінки і взагалі не допустити подібної боротьби. Для цього матері довелось би, можливо, витримати напад гніву дитини, щоб та відчула: «Так ти нічого не доб’єшся!» Інтуїтивно сформована поведінка допомогла б матері зрозуміти, що йдеться про істеричний крик, який у цьому випадку доцільніше проігнорувати. Тоді Яніна змогла би пережити (а не зрозуміти у когнітивному сенсі!), що попихати мамою не можна.

Для обох випадків діє одне правило: обох розладів  – партнерство і проекція  – можна позбутися на когнітивному рівні, якщо дорослий зможе поставити запитання собі самому. Інакше кажучи, завжди доцільно подивитися на ситуацію відсторонено, перевірити самого себе – яким концептом послуговуємось ми? Чи не ховаються у нашому повсякденні якісь звички, що потім можуть скерувати нас на хибний шлях? Чи не сприймаємо ми свою дитину як рівноправного партнера, чи не використовуємо ми її, щоб відчувати любов?

Звичайно, треба розрізняти певні поняття. Приміром, той, хто вдається до довгих пояснень на численні запитання «Чому це так?» чотири-або п’ятирічної дитини, не обов’язково сприймає її як партнера і не страждає на розлади поведінки. Той, хто як виняток заплющує очі на певні дитячі проступки, щоб не доводити ситуацію до сварки, не стає автоматично прихильником проективної концепції «хочу, щоб мене любили». Але якщо такий спосіб поведінки стає звичною практикою, якщо він починає сприйматися нами як річ очевидна, тоді постає реальна загроза розладу стосунків і, як наслідок, відставання у розвитку. Тому важливо кожного разу перевіряти, що здається нам нормальним і очевидним у спілкуванні з дитиною і які орієнтири ми перед собою ставимо.

Усвідомити розлад типу «симбіоз» – завдання набагато важче. Це єдиний розлад стосунків, який характеризується тим, що дорослий перестає психічно сприймати дитину як окрему особистість. Тому дуже важко досягти когнітивного рішення цієї проблеми. Адже для цього потрібно спочатку надати людині усвідомлення, що одна з частин її тіла насправді такою не є. А це неможливо. Рішення у вигляді готового рецепту не існує. Потрібно вивчити причини розладу, знайти потрібний важіль і повернути його. Я вже посилався на ці «важелі», ведучи розмову про фактор часу і питання сенсу.

/>

Читайте так же:

• Відмова виконувати домашні завдання
• Промовистий приклад: Свен і набір хімічних реактивів
• Дідусі й бабусі для того, щоб розпещувати, – тиск у власній сім’ї
• Промовистий приклад: учитель початкової школи розповідає про Мартіна, котрий не хоче слухатися
• Комунікативний дисонанс  -  приклад із моєї практики