Школа батьківства "Obuvi-MALL.us.to". Педагогічне виховання та розвиток дитини

Питання виходу з кризи дитячого та юнацького розвитку тісно пов’язане з тим середовищем, яке впливає на подолання цієї кризи. Перш за все, йдеться про сфери приватного та суспільного життя. Діти 24 години на добу перебувають або в освітніх установах, або в родині, там вони зазнають впливу дорослих. Знову ж, щоб не нашкодити розвитку особистості дитини, потрібно приділити велику увагу обом цим центральним сферам.

Класичним місцем виховання і розвитку дитини вважають родину, тобто приватну сферу. Як я зазначив у своєму короткому екскурсі щодо зміни поняття дитинства, родина, якщо розглядати історико-культурний аспект, тільки у XIX ст. набула центрального значення і стала тією інстанцією, яка забезпечує дитині захищений простір для переходу в дорослу фазу життя.

У суспільній сфері найбільшу роль відіграють дитячі садки і школи, але важливі також спортивні й музичні гуртки тощо. Коло друзів представляє собою суміш цих двох сфер, воно містить елементи як приватної, так і суспільної сфери.

Доцільно буде почати з приватної. Тут потрібно поставити таке запитання: що може і що повинна зробити сьогодні родинна система, аби не завдати шкоди здоров’ю дитини через психічні розлади стосунків і забезпечити нормальний психічний розвиток малюка?

Я вже розповідав про те, чому термін «виховання» у його класичному розумінні втратив актуальність. Це поняття сьогодні набуло досить негативного відтінку, дуже часто його плутають із грубим поставленням завдань та заборон, базованим на системі заохочення і покарання. Метою таких вправ стає покірність батьківській волі. Подібне розуміння виховання неприйнятне, воно призвело до того, що сьогодні навколо процесу освіти і розвитку дітей точаться палкі ідеологічні дискусії. Саме ідеологічне підґрунтя перетворює ці балачки на марнування часу.

Правильне розуміння ролі виховання засноване на усвідомленні того, що дитина всі свої дії виконує на рівні стосунків. її хибна поведінка спричинена не хибними порадами виховних практик, вона є проявом розладу у стосунках. Якщо дорослі бачать у дитині дитину, тоді, як правило, у віці трьох років їхній малюк має в розпорядженні сформовану картину світу. Дитина розуміє відмінність між собою та іншими. З п’ятого року життя малюк активно налаштовується на спілкування. Все, що він робить, – робить для батьків, інтенсивно навчаючись із конфліктних ситуацій. У шість років дитина для батьків іде до школи. Потім відбувається процес соціалізації, дитина починає орієнтуватися на певні результати. Ці кроки в розвитку кожної людини мають завжди слугувати маркерами для дорослих, що стежать за поведінкою дитини й оцінюють її. Дитину неможливо виховати за точними приписами, найважливіше для неї – стосунки з батьками.

Перекладаючи цю тезу мовою класичного виховання, отримаємо таке: немає сенсу говорити про послідовність дій, проте важливо пам’ятати про структурні зв’язки. Ставити кордони між собою та дитиною – помилка, проте батьки мають навчитися діяти відмежовано. Тему покарань можна оминути, адже якщо дитина розвивається нормально, у покаранні немає потреби.

Сьогодні панує думка, що діти запам’ятовують певний тип поведінки тільки в тому разі, коли батьки, які подають приклад, поводяться цілком послідовно. Якщо пильніше вдивитись у це твердження, стане зрозуміло, наскільки воно далеке від реальності. Людина за своєю природою істота дуже непослідовна. Приміром, трапляються дні, коли певні дії моєї дитини страшенно мені заважають, а в інші дні вони здаються мені цілком прийнятними. Усе залежить від мого настрою, від віку дитини і, не в останню чергу, від ситуації. Наприклад, якщо моя дитина вживає непристойні слова чи навіть кричить на людей, я буду послідовний і завжди відправлятиму її в кімнату. Якщо вона просто перебиває мене в розмові з іншими, це мені заважає, але не завжди. Тому в цій ситуації я цілком можу собі дозволити бути непослідовним, а саме – в деякі дні дивитимуся на це крізь пальці, а колись покладу цьому край.

Поняття структури  -  це дещо інше, не можна плутати його з поняттям послідовності. Структура пов’язана з процесами, що розвивають у дитині відчуття захищеності та впевненості (тобто послідовність можна вважати однією з підтем у рамках структури). Прості структури – це, наприклад, щоденні процеси, які завжди однакові. Маленька дитина прокидається в один і той самий час, як правило, досить рано, також їй потрібна тиха година, ще трохи сну, серед дня. Увечері, так само у встановлений час, дитина йде спати. Звичайно ж, у цій структурі фігурують ще й інші пункти плану, наприклад, прогулянки чи прийоми їжі, вони теж мусять мати довгостроковий характер. Коли дитина дорослішає, її розпорядок дня змінюється відповідно до суспільних вимог. Наприклад, школяр має знати, що після того, як він приходить зі школи і перед тим, як матиме вільний час, потрібно зробити домашнє завдання, а ввечері правильна послідовність дій така: повечеряти, прибрати в кімнаті, помитися.

Структура є настільки важливою для кожної дитини саме тому, що вона створює чіткі орієнтири. Діти, які виростають із розладами стосунків, таких орієнтирів позбавлені. Які орієнтири я зможу прищепити шестирічній дитині, якщо щовечора влаштовую з нею дискусії щодо сну – чи втомилась вона і чи хоче вона спати? Шестирічний малюк, який звик до режиму, не влаштовуватиме ввечері скандалу і не ставитиме під сумнів свій розпорядок.

Допомагаючи малюкові набути основних структур, я в жодному разі не дію авторитарно і не намагаюся нав’язати дитині певні шаблони. Структури завжди гнучкі до особливостей поведінки конкретної дитини. Проте структура забезпечує людину захищеним простором, якому створені оптимальні умови для її розвитку. Метафору простору в цьому разі можна сприймати буквально.

Уявімо, що вам треба провести важливу бесіду, яка потребує від вас надзвичайної зосередженості. Більшість людей почуватимуться набагато вільніше, якщо під час цієї розмови перебуватимуть в захищеному обмеженому просторі, а не у неосяжних далях, у яких легко заблукати. Так само й маленька дитина може заблукати у безлічі можливостей, які пропонують їй тато і мама замість того, щоб надати синові чи доньці конкретні орієнтири.

Доцільно буде зазначити, що плекання в дитині певних структур можливе тільки тоді, коли вона здатна їх розпізнати. Тобто не раніше ніж із трьох років, коли закінчується формування картини світу, коли дитина повільно виходить із ранньовікової самотності й починає розрізняти поняття «я» і «ти», коли відбувається перехід до нової стадії розвитку психіки. Цей процес досить стрімкий. Коли він добігає кінця, дитина в змозі протиставляти себе іншим і сприймати дорослих як осіб, що дають їй чіткі структури та відчуття захищеності. Що менша дитина, то важливішу роль відіграють структури. Для зовсім маленьких структура має бути набагато чіткішою і розгалуженішою, ніж для старших. Тільки якщо протягом певного періоду дитині надають цю структуру в однаковій формі, мозок малюка здатен сприйняти її, і завдяки їй дитя почувається захищеним.

Поняття структури можна замінити поняттям ритуалу. Малечі такі ритуали надзвичайно необхідні: діти мають відчувати, що довкола відбуваються одні й ті самі процеси, світ існує за одними і тими ж порядками. Наприклад, качечка у ванній має завжди сидіти на тому ж самому місці, м’які іграшки на ліжку мають бути складені завжди в однаковому порядку. Кожен, кому довелося бачити, як дитина, здавалося б, на порожньому місці починає плакати через те, що якась дрібничка покладена не так, як завжди, – той мене зрозуміє.

Немовлята, звичайно, ще не вміють розпізнавати структури, але орієнтири їм теж потрібні для відчуття захищеності. Малюк має відчувати, що отримає увагу батьків, як тільки покличе їх. Це його перша структура, вона для нього життєво необхідна.

Напевне, найулюбленіша і найсуперечливіша тема прибічників різних стилів виховання – це «встановлення меж». Проте я збирався аналізувати психічний розвиток дитини і його розлади, а не педагогічні дискусії. Мені хотілося б іще раз пояснити відмінність між поняттями «встановлювати межі» і «відмежовуватися».

Я продемонструю цю відмінність на маленькому прикладі. Припустімо, я гуляю вулицями міста і раптом хтось починає мене зачіпати. Я намагаюся не звертати уваги на хулігана, трохи нервую, можливо, щось буркну подумки й піду далі. Цієї миті я не стаю добровільною жертвою для хулігана, але також не встановлюю йому жодних меж – я не підходжу до нього і не пробую довести силою, що про нього думаю. Я йду собі далі, тому що я відмежовуюся від цієї ситуації і не надаю можливості хулігану використовувати себе для його дій. Ідеться про мене, в цей момент я не звертаю уваги на інших. Я оцінюю поведінку іншої людини. А тепер уявімо, що то ніякий не хуліган, а перехожий, що ввічливо спитав у мене дорогу. В цьому випадку я, як і раніше, залишаюся відмежованим, але вирішую надати йому свої послуги й допомогти.

Установлення меж передбачає активне регулювання поведінки дитини. Що старшою вона стає, то важливішу роль відіграють ці правила. Проте спочатку потрібно закласти в дитині усвідомлення того, що існують певні люди, які встановлюють ці правила. Це вдасться тільки якщо дорослі посилатимуть постійний сигнал: є «ти», і є «я». Наприклад, якщо під час бесіди дитина лізе мені на коліна і намагається погратися зі мною, я не відволікатимуся від розмови, а мирно пересаджу дитину на підлогу до її іграшок. У цій ситуації я не активно встановлюю межі, я відмежовую себе зсередини. Дитина при цьому вчиться сприймати мене як окремого індивідуума, і це сприятиме нормальному формуванню нервової клітини на ім’я «людина».

Обмеження, якого зазнає дитина у подібній ситуації, розвиває її психіку. Потім цей досвід стане їй у пригоді, коли вона вчитиметься самотужки тримати себе у певних межах. Тому, хто це зрозуміє, легше буде змиритися з тим, що для розвитку дитини важливо не тільки те, чого вона хоче, або, якщо бути точним, «нібито» хоче.

За партнерським концептом, дитина приходить на цей світ необмеженою. У райському стані немовляти достатньо крику, щоб усі потреби миттю задовольнялися. Діти, які не мають досвіду спілкування з відмежованими дорослими, залишаються у фазі немовляти. Тому запитання «чого хоче дитина» сформульовано некоректно. Дитина хоче жувальну гумку, морозива і подивитися телевізор. Або шоколадку, погратися на комп’ютері і вдягти літній одяг узимку. Або ходити у вовняній шапці серед літа. Усе це занадто очевидне, але навіть якщо ми запитаємо в дорослих, чого їм хотілося б, не беручи до уваги зовнішніх обставин, вони напевне відповіли б: купу грошей, нескінченну відпустку і повний пакет задоволень. Проте дорослі вже зазнали впливу інших індивідуумів, тому більшість усвідомлюють, що наразі такий план доведеться відкласти. Та неможливість задовольнити всі забаганки просто тут і зараз не заважає їм продовжувати жити нормальним щасливим життям.

Психічний розвиток дитини відбувається не тільки через прийняття, а й через відмову. Гарний приклад – трирічна дитина, яка хоче пити і для вираження свого бажання постійно повторює тільки одне слово: «пити». Хоча в такому віці дитина цілком здатна висловити свою думку у формі закінченого речення: «Я хочу пити». Якщо всі її потреби задовольняють автоматично, щойно вона вимовить хоч слово, в неї просто немає потреби тренувати свої мовні здібності. Доки мама і тато розуміють белькотіння малюка, він цілком зручно почуватиметься і без складних мовних зворотів.

Аби наочніше проілюструвати це твердження, звернуся до моторики. Як дитина зможе навчитися ходити, якщо постійно її носити? Труднощі у розвитку моторики немовлят не в останню чергу пов’язані з тим, що батьки, послуговуючись різними концептами дитини, позбавляли її радості руху. На цьому прикладі видно, що нормальний стан речей полягає в тому, щоби взаємодіяти з дітьми в інший спосіб. У концепті «дитина як дитина» батьки автоматично супроводжують своє чадо, доки воно набуває необхідних навичок. І тільки якщо батьки починають долучати інші концепти, ці природні функції зникають.

Постійно задовольняючи всі потреби дитини, ми не даємо їй можливості розвиватися. Система, в якій дитина отримує абсолютно все, послаблює інші системи, в яких від неї чогось вимагають. Проте в подальшому житті дитині частіше доведеться стикатися саме з тими системами, де більше зобов’язують, ніж забезпечують. Починаючи з полегшеного варіанта – дитячий садок, потім жорсткіший – школа і насамкінець – доросле професійне оточення й соціальні рамки. Якщо діти своєчасно отримали досвід обмежень власних бажань, у майбутньому в них не виникне проблем, вони цілком відповідатимуть складним вимогам суспільного співіснування.

Розгляд і розуміння цієї проблеми є надзвичайно важливим кроком. Тому що в самій цій системі закладено програму природного самознищення. Воно відбувається при переході зі школи до професійного життя. До закінчення школи дитині, цілком імовірно, вдасться знизити чи оминути вимоги, що висуватимуть до неї вчителі, й вона зможе практично повністю звільнитися від обов’язків. Проте на підприємстві такої можливості не буде. Навпаки, вимоги для успішної кар’єри постійно зростають, жодної форми оберігання від зовнішнього впливу більше не існує. Діти, які не набули достатньо досвіду в обмеженні своїх бажань, не можуть відповідати цим новим умовам. Найбільші труднощі у професійній сфері спричинені саме цим фактором.

Зупинімося на відмінності між поняттями «самостійність» і «самовизначення». Мені дедалі частіше доводиться бачити родини, в яких батьки дуже пишаються своїми дітьми через те, що вони такі маленькі, а вже самостійні. Це виглядає приблизно так: восьмирічний малюк уранці прокидається під дзеленчання будильника, сам устає, сам одягається, сам мастить собі бутерброди та їде до школи. Доглянутим та охайним його назвати складно. Тому що батьки, хоча вони і вдома, доки їхній син збирається до школи, не вважають за потрібне наглядати за його діями. Дорослі дотримуються думки, що такий супровід є надмірною опікою над дитиною. Але це зовсім не так. Хибна точка зору в цьому питанні може мати серйозні наслідки.

У школі цих «самостійних» дітей вважають досить проблемними, тому що вони не вміють поводитися спокійно, дослухатися до порад учителів і нормально спілкуватися з однокласниками. Причина такої, на перший погляд разючої, відмінності у поведінці дитини полягає в тому, що малюк аж ніяк не самостійний, він само визначений. Батьки спонукають його до того, щоб він сам установив собі розпорядок дня  -  і це в настільки юному віці! Дорослі керуються найкращими намірами, вони щиросердно вважають, що тоді їхня дитина стане більш самостійною і пристосованою до життя, ніж її однолітки. У само визначених дітей відібрали деякі дуже важливі структури. До того ж, поряд із ними немає нікого, хто б узяв на себе роль відмежованої людини, адже ситуації з вибором одягу чи сніданком бувають різні. Натомість діти отримують чітке усвідомлення того, що вони самі господарі свого часу. Цю ідею вони переносять у шкільне оточення, де на них раптово чекають численні обмеження і накази від інших -  учителів чи однокласників. Не дивно, що психіка такої дитини може не витримати цих розбіжностей.

Давня педагогічна методика  – покарання – здатна допомогти впоратись з усіма вищеназваними проблемами. Проте доцільно згадати, що відбувається, коли ми свідомо караємо дитину. В чому полягає мета покарання, окрім його виконання? Мета може бути єдиною – бажання того, що дитина зміниться. Це пояснення вже саме по собі є проявом симбіотичного розладу стосунків. Адже змінити дитину подібно до того, як змінюють частину тіла за допомогою медичного втручання, неможливо. Проте педагогічні функції покарання на цьому не закінчуються – кара значною мірою знижує почуття провини. Якщо дитина повелася цілком неправильно  -  збрехала чи вкрала щось, – тоді покарання очищує сумління. Однак ця формула працює тільки для дітей шестирічного віку і старших. Для них покарання має символічний характер, воно сигналізує: «Досить. Продовжувати таку поведінку не можна. її не сприймають». До речі, постійна відмова від покарання  – це нереалістичне уявлення, яке притаманне прибічникам анти авторитарного стилю виховання. Це різні шляхи, але кінцева точка – одна.

Бажання змінити поведінку дитини  – в принципі, не що інше, як примус до пристосування. Тобто цими методами я хочу досягти того, що дитина діє згідно з моїми уявленнями і не відступає від правильної поведінки ані на крок.

Проте, зрештою, педагогічним концептам немає чого робити у сфері сімейних стосунків. Я піду навіть далі, стверджуючи, що вони навіть шкідливі у сімейній практиці. Якщо батьки чимдуж намагаються випробувати на своїх дітях педагогічні методики, це може бути ознакою розладів у стосунках батьків і дітей. А це, в свою чергу, означає, що дорослі перестали покладатися на власну інтуїцію. Ми мусимо відмовитися від шкідливої звички тлумачити бажання дитини за педагогічними принципами і завжди звіряти її поведінку зі встановленими правилами.

У родині не треба вчити дитину пристосовуватися, треба давати їй можливість розвиватися. Тоді у громадському житті вона зможе поводити себе відповідно до ситуації, в якій опиниться. Важливе завдання батьків полягає саме в тому, щоби збагнути цю різницю.

Наступний аспект: дитина, так само як і дорослий, має природну агресію, і її, так само, як і в дорослих, потрібно знімати. Різниця полягає тільки в тому, що дитина ще не в змозі сама керувати своїми проявами агресії, тому що вона відчуває їх не так, як дорослий. Малюк поки що не здатний свідомо відшукати для себе керунок, у якому можна безболісно для оточення виплеснути цю агресію, наприклад, вилити її у заняття спортом, як це роблять дорослі.

Це усвідомлення допоможе знайти відповідь на запитання, чому діти вдома інколи поводяться не найкраще. Якщо дитина відмовляється від чогось чи виявляє зухвалість, не потрібно відразу вішати на її поведінку ярлик патології. Такі дії спричинені напруженням, яке накопичувалося протягом дня. В учнів основним джерелом такого стану є переживання в школі. Завдання батьків полягає в тому, щоби допомогти дитині зняти напруження. Спрацьовує старий випробуваний засіб  – відправити дитину до своєї кімнати. Головний принцип – розділити територію. Іншими словами, я посилаю в кімнату не власне дитину, а її напруження й агресію і таким чином відділяю їх. Дитина, яка на деякий час залишається наодинці зі своєю агресією, майже цілком утрачає її. Коли ти сам, пристосовуватися більше не потрібно. Замість того, щоби постійно розширювати поле битви численними дискусіями, батьки можуть узагалі запобігти виникненню проблемної зони, застосувавши принцип деескалації.

При цьому важливо не визначати висилання до своєї кімнати як покарання. До того ж, у стресовій ситуації діти часто самі прагнуть залишитись на самоті. На короткий час віддалити дитину, що поводиться зухвало, -  не кара, а задоволення її потреби у природному знятті напруження. Дехто може заперечити: частіше за все агресія виникає у стресових ситуаціях, коли немає часу на те, щоб вислати дитину до її кімнати. Наприклад, якщо треба встигнути на важливу зустріч. Зазвичай зняття напруження шляхом територіального відмежування відбувається дуже швидко. Інколи це справа кількох хвилин. Особливо якщо процедуру застосовують не вперше. Адже навіть тут правомірне твердження: захищеність виникає тоді, коли певна дія виконується регулярно. Не йдеться про те, щоб «ув’язнити» дитину саму на довгий час у кімнаті. Важливим є акт територіального відокремлення, мета якого – відділити агресію і звести її нанівець.

Як приклад можна навести ситуацію, яка щоранку настає у майже кожній родині, де зростає дитина дошкільного віку. Часу обмаль, треба поспішати, можливість виникнення конфліктних ситуацій, відповідно, зростає. Проте інколи треба обміркувати і зважити: імовірно, справді варто відправити негативно налаштовану дитину до кімнати, щоб уникнути ситуації, коли малюк категорично відмовиться сідати в машину. Можливо, порівняно з тим, скільки часу знадобиться, щоб таки запхати в машину дитину і довезти її до місця призначення, у кімнаті малюк може побути не так уже й довго. Упевнений, спокійний дорослий, напевне, зуміє поставити собі це запитання і зробить вибір на користь того, щоб залишитися вдома ще на пару хвилин і в такий спосіб позбутись агресії дитини.

Той, хто керується іншими розуміннями поняття «дитина» і страждає на певні розлади стосунків, реагуватиме відповідно до них. Отже, батьки, які орієнтуються на партнерські взаємини з дитиною, намагатимуться і так і сяк пояснити дитині, чому це надзвичайно важливо – вийти з дому вчасно. Подібна поведінка призведе до того, що негативні емоції дитини тільки зростатимуть. У проекції дорослий може навіть дозволити малюкові переконати себе в тому, що їхати до садка непотрібно. Або інший варіант послаблення: він дозволить дитині робити якісь інші речі замість того, щоб збиратися. Батьки, котрі сприймають дитину як частину себе самих, тобто живуть у симбіозі з нею, всіма правдами і не правдами намагатимуться зрушити дитину з місця і посадити в машину.

Структура і відмежована поведінка – ось два основні елементи, які сприяють здоровому розвитку дитини. Третій елемент педагоги зі стажем, напевне, назвали б метою виховання. Я поясню, про що йдеться, на невеликому прикладі з повсякденного життя. Нормальне виховання передбачає щоденні гігієнічні процедури, які відбуваються без особливих дискусій щодо того, навіщо вони потрібні, коли і як. На рівні структури дитина сприймає те, що вмивання  – це регулярний процес, який є невід’ємною частиною буденного життя. Загалом дитина набуває спокою і почуття захищеності завдяки подіям, які повторюються знов і знов, як вечеря, прибирання кімнати, а потім – умивання. На ставлення дитини до цих процедур я, як і завжди, реагую відмежовано, я відчую відмову дитини, якщо вона з’явиться.

На третьому рівні, керуючись метою виховання, я очікую від дитини, що одного дня вона вмиватиметься та, само самостійно, як і я, дорослий. Проте неможливо досягти цього, якщо я невпинно пояснюватиму дитині, що вмивання важливе для гігієни тіла. Це зовсім не означає, що мені не можна пояснювати дитині різні аспекти цього явища. Але я маю бути свідомий того, що дитина не побіжить умиватись відразу ж після моєї розповіді, тому що зрозуміє, про що йдеться, – вона просто не готова до цього психічно.

Регулярно вмиватися дитина навчиться, тільки якщо батьки контролюватимуть цей процес. Інтенсивність батьківського нагляду залежить від віку дитини. Іншими словами, мине років дванадцять, а то й більше, перш ніж сформується «нервова клітина вмивання».

На конкретному прикладі це означає таке: до п’яти років дитину купаю я. З п’яти до семи років малюк уже може сам стояти під душем, наносити на шкіру мило і змивати його, але я все одно стою поруч і підказую, наприклад: «візьми губку!», тобто я скеровую її дії. З семирічного віку дитина стає самостійніше, але до дванадцяти років я все одно перевіряю її під час купання і нагадую, якщо вона щось забуде – змити залишки шампуню з волосся, підстригти нігті тощо. З дванадцяти до чотирнадцяти років я все ще час від часу контролюю процес купання, тільки тоді можна вважати, що процедуру доведено до автоматизму.

Звичайно, на все свій час. У 1970-1980-х роках батькам часу вистачало, вони присвячували його дітям. Суспільні структури зникали ще не настільки швидко, як зараз, тому і в сімейній сфері було не так важко забезпечити дитину потрібними орієнтирами. Доведено, що тільки якщо батьки відчуватимуть, коли дитина потребує їхнього часу, вони будуть готові його приділити. Проте тільки за умови, що вбачають у дитині дитину. Причини, чому дитина недоотримає батьківської уваги, можна знайти завжди.

На перший погляд мої слова можуть здатися комусь дивними чи навіть образливими. Я пропоную розібратись, які аспекти є тільки верхнім шаром, а в чому прихована суть проблеми. Звичайно, восьмирічну дитину можна залишити під душем саму – вона ж достатньо розвинула моторику, щоби помитися. Але насправді, по суті, йдеться про те, щоб навчити дитину виконувати цю процедуру без будь-якої сторонньої допомоги і без когнітивних зусиль. Коротше кажучи, вона повинна робити це, не витрачаючи час і сили на роздуми. Адже саме так купається дорослий. Він не замислюється над тим, чи помив він, наприклад, плечі. Приймаючи душ, я можу розмірковувати над цілком сторонніми речами, і це не заважатиме мені вийти з ванної кімнати чистим. Такий результат забезпечує автоматизм, тому що суть процесу купання був достатньою мірою відпрацьований зі мною в дитинстві.

Для читачів, що все ще вважають такий приклад надто банальним, я додам, що у своїй практиці останнім часом стикаюся з такою кількістю некупаних дітей, як ніколи досі. Цей феномен прямо залежить від побільшання розладів стосунків між батьками та їхніми чадами. Удома купання таких дітей не контролюють, як було описано вище, а залишають їх у ванній самих. Напевне, дорослі вважають, що достатньо добре пояснили, як і чому треба митись. У рамках симбіозу потреба навчитися вмиватися (з боку дитини), тобто навчити вмиватися (з боку дорослих), узагалі не розпізнається.

Забезпечити структуру, відмежовуючись, стати для дитини корисним опонентом, сформулювати суть і мету виховання.

Це, на мою думку, три найважливіші правила збереження сімейної сфери. Звичайно, вони стануть у пригоді тільки за певних вихідних умов, як, наприклад, здорові стосунки між дорослими і дітьми. Батьки, що спілкуються з дитиною в контексті неусвідомлених розладів стосунків, не можуть досягти задовільного результату у формуванні основних елементів. Цим вони завдають шкоди розвитку своєї дитини. Для них першочерговим завданням є усвідомити свої розлади, щоб повернути природні взаємини собі та своїм чадам. .

Читайте так же:

• Дитячі садки та початкові школи: назріли зміни
• Промовистий приклад: учитель початкової школи розповідає про Мартіна, котрий не хоче слухатися
• Сприйняття дитячих імпульсів як власних подразників
• Вступ
• Клаудія