Школа батьківства "Obuvi-MALL.us.to". Педагогічне виховання та розвиток дитини

Як можна вести мову про здоровий розвиток дитини, якщо всі учасники мають на увазі геть різні «об’єкти»? Чи справді йдеться про щастя дитини, або ж дехто з мовців хоче просто використати її для досягнення власної мети, самовираження і самореалізації?

Треба усвідомити: аби подолати актуальні проблеми стосунків із дітьми та підлітками, потрібно докласти неймовірних зусиль, сягнути єдиного рівня у спілкуванні, домовитись у потрактуванні змісту і концептуальних питань. Але доки популярною залишатиметься ідеологія партнерства, успіх операції неможливий. Дорослі мають зрозуміти, що ставилися до дітей невиправдано, що вони не сприймали їх як дітей, зловживали ними і їхньою прихильністю. Допоки ми не дійдемо згоди у концептуальних питаннях, триватимуть наші відчайдушні спроби здорового виховання дітей, але ситуація погіршуватиметься що не день, адже ми просто не розуміємо одне одного.

Я хотів би проілюструвати, які наслідки може мати фіксація у стадії, на прикладі випадку з моєї практики. Це кардинальна форма розладу, але, на жаль, вона дуже влучно характеризує сучасну ситуацію. Приклад демонструє напрям, у якому рухається сьогоденна комунікація.

Герой того випадку  – тринадцятирічний хлопець. Родинні стосунки наближені до ідеальних – у нього свідомі батьки, які палко присвячують себе вихованню дитини. Але хлопець усе одно поводиться не як належить, чинить опір усім чистосердним спробам батька і матері виховати сина і закласти основи поведінки. Його непокора і проступки заходять надто далеко, їх не можна назвати ані дитячими пустощами, ані короткочасним сплеском емоцій. Наприклад, траплялося, що він на велосипеді їхав автобаном або грав удома в баскетбол із самими собою, зруйнувавши вщент одну зі стін будинку. Ці та інші дії сина неприємно вражають і засмучують батьків, впливають на їхнє повсякденне життя і мирне співіснування під одним дахом. Складнощі, які переживає родина через поведінку дитини, поширюються і на коло знайомих цієї сім’ї. Тому дії сина також негативно позначається і на професійному житті батька і матері, адже постійний тиск із боку дитини призводить до нервових потрясінь і втрат часу.

Мені досі не вдалося змінити симбіотичного ставлення матері до свого сина, але я хочу зробити це дуже акуратно, щоб не зламати при цьому нарцистичного світосприйняття дитини. Коли я запитую хлопця, як справи, він відповідає, що з ним усе добре. Коли я продовжую розпитувати і хочу довідатися, чи змінилось у нього щось за останній час, він розповідає, що не так давно йому виповнилося тринадцять років.

Така поведінка наочно характеризує проблему цього хлопчика. Нещодавно я охарактеризував би цю ситуацію як утрату поваги до оточення, в нашому випадку – до мене. Було б непогано, якби він усе ж усвідомив, що перебуває на лікуванні в моєму кабінеті, що він потрапив сюди через свою поведінку, якби він хотів щось змінити і не робити надалі стільки неприпустимих вчинків.

Тут до опису долучаються вищезгадані комунікативні труднощі. Цей хлопець насправді не може зрозуміти моїх запитань, їхній зміст проходить повз нього. Але юнак перебуває у нарцистичній фазі, він не сприймає людей навколо нього і жодних спроб зовнішнього впливу.

Тому не може визнати своїх проблем і побачити, що їх спричинило. Тобто його поведінка не може здатися йому неправильною.

Якщо докладніше розглянути його внутрішній світ, складається враження, що він сприймає все довкола так, ніби він один у цьому світі. Щоб усвідомити власні помилки, цьому хлопцеві знадобиться досягти розуміння того, що своїми діями він шкодить оточенню та засмучує його. Але цього він отримати не зможе, адже його батьки настільки злилися з ним, що не дають йому можливості відчути себе повноцінним відокремленим індивідуумом, який протягом життя взаємодіє з іншими повноцінними індивідуумами. Тому його відповідь на мої запитання цілком логічна. Він у цьому світі – сам, тому єдина зміна, яку він міг помітити, – це те, що він на рік постаршав.

На моє конкретне запитання, чи мав він у більш ранньому віці якісь проблеми, підліток, як і раніше, розповідає мені про те, що потайки заходив в на заборонені сторінки. Він для цього спеціально прийшов до бабусі, щоби батьки нічого не помітили, але його тато опинився на «місці злочину». Під час розповіді я дуже пильно стежу за хлопцем і не помічаю на його обличчі жодних емоцій. Не моргнувши оком, він оповідає мені про свої хибні вчинки так, ніби це буденна життєва історія. Тоді я спробував дістатися його свідомості за допомогою афекту. Зазвичай я не застосовую у своїй практиці подібну конфронтацію, але цей випадок – особливий. Причини були суто діагностичні, я хотів унаочнити батькам ситуацію,

в якій опинилася їхня дитина. Тож я раптово зриваюсь на крик і починаю наступати на нього: «Що? Як ти міг! Як довго ти думаєш так поводитися? Сам знаєш, що на тебе чекає». Але перепона між ним та мною непробивна, мов сталь. Хлопець замовкає, не доказавши речення, перечікує мій напад гніву, а потім, так само незворушно, продовжує оповідь, ніби нічого не сталося.

Моя атака не справила жодного ефекту. Юнака можна було порівняти з водієм, що вимушений спинитися перед шлагбаумом і зачекати, доки проїде потяг. Потім він рушає далі і закінчує свою подорож, але невдовзі навіть не згадає, що спинявся десь по дорозі.

Афект відсутній також у розповідях хлопця, що стосуються негативної реакції батьків на його вчинки. Взагалі треба сказати, що дії батьків суперечили моїм порадам. Здається, хлопець не сприймає покарань як таких, слово «кара» йому нічого не каже. Я не побачив у його реакції ані каяття, ані почуття провини. Після того, як я ще раз досить агресивно прокоментував його поведінку, він почав плакати, але жодного каяття чи розуміння не виявив. Хлопець плаче через те, що не може збагнути, чому я так до нього ставлюся. Він почувається засудженим не по правді й не знаходить пояснення моїй суворій реакції.

Раніше мене б, напевне, розлютила така нахабна поведінка дитини. Але тепер я розумію, що це не має жодного сенсу, адже хлопець дійсно не знає, чому я на нього нападаюся. Психічно він ще не виріс зі стадії раннього дитинства.

Він почувається одинаком у цьому світі, тому ані реакція батьків, ані мої слова йому не зрозумілі. Його можна порівняти з людиною, що постійно обпікає пальці, торкаючись гарячого, але ніяк не збагне, в чому ж причина. Тому він щоразу шукає нових стратегій, аби приховати хибні вчинки.

Спілкування в такому випадку не тільки порушене, воно практично відсутнє. Трагічна ситуація. Як я маю знайти до нього підхід, коли хлопець просто не в змозі мене зрозуміти? До того ж, я  – не єдиний, хто його не розуміє і кого не розуміє він. Ця проблема виникатиме постійно, юнак абсолютно не здатний до спілкування. Його труднощі мають глобальне, загальнолюдське значення.

Читайте так же:

• Значення симбіотичної поведінки
• Промовистий приклад: Свен і набір хімічних реактивів
• Дідусі й бабусі для того, щоб розпещувати, – тиск у власній сім’ї
• Промовистий приклад: учитель початкової школи розповідає про Мартіна, котрий не хоче слухатися
• Від здорового до хворобливого, або чому передумови сучасних дискусій хибні