Школа батьківства "Obuvi-MALL.us.to". Педагогічне виховання та розвиток дитини

Концепт «дитина як дитина» вказує на первинне поняття. Саме він панував серед дорослих 25 років тому. Це уявлення має певні характеристики, як на особистісному, так і на суспільному рівні. Вони допомагають спілкуватися з дітьми. Наприклад, однією з типових ознак є автоматичний та природний розподіл влади між дорослими та малими. Хочу наголосити, що для обох сторін цей досвід є позитивним. Дітям він потрібен, щоби повноцінно розвиватись і відчувати себе захищеними. І дорослому, зрештою, теж доволі приємно відчувати, що на нього покладається маленьке беззахисне створіння. У сьогоднішніх численних суперечках про це чомусь забувають або просто не хочуть згадувати. Тому що таке уявлення суперечить іншому розумінню ролі дитини. Отже, цей концепт є вигідним для обох сторін!

До того ж, доросла людина наслідує концепт «дитина як дитина» підсвідомо. Вона не вбачає у ньому концепту як такого. Але разом із тим дорослий свідомий того, що він – зрілий індивідуум – відповідає за дитину – незрілого індивідуума. Він має забезпечити їй можливість досягти того ж ступеня зрілості, на якому перебуває сам.

Не слід плутати інтуїтивні вчинки з рефлекторними реакціями на поведінку малюка. Інтуїтивна поведінка батьків передбачає певне ставлення до дитини. Це ставлення стає для неї дороговказом на кожному етапі її розвитку, не завдаючи при цьому шкоди відсутністю чи надмірністю заходів, спрямованих на дитину.

Одна з найулюбленіших тем сучасної педагогіки – це «встановлення меж». Батьки, вихователі та вчителі постійно воліють поставити перед дітьми певні кордони, тобто настійливо продемонструвати їм: «До цієї межі можна, а далі  -  ні на крок!» Звісно, у повсякденному житті справді така тактика неодмінно стане у пригоді, але, знову ж, глобальний процес вона тільки гальмує. Якщо ми намагаємося розвинути психіку дитини, не потрібно жодних зайвих меж. Дорослий має вміти відмежовуватися від дитини, подібно до того, як він робить це, спілкуючись із дорослою людиною.

Для нас це повсякденне явище, ми не вбачаємо в ньому нічого незвичайного. Якби на кожну провокацію ми реагували одним із химерних способів, які я наводив вище, часу б не залишалося взагалі ні на що інше. Стороння людина, котра поводиться дивно чи відверто нахабно, не обов’язково образить нас чи змусить якось відреагувати на свої вчинки. А все тому, що ми послуговуємося ще одним концептом: «Вбачати у чужинці чужинця». Ми подумки ставимо цю людину поза колом найближчих людей, а отже, відчуваємо, що звертатимемося до неї тільки за певної потреби. При цьому ми також не намагаємося нав’язати чужинцю будь-які межі. Якщо хтось поведеться зі мною нечемно, я не зверну особливої уваги, не почну застерігати: «До цієї межі можна, а далі – ні на крок!» Я просто проігнорую таку поведінку, бо вона мене не зачіпає. Ця різниця між відмежуванням та встановленням меж дуже тонка, але заразом істотна.

Дорослий має певний обов’язок у спілкуванні з дітьми, а саме – накреслити чітку лінію між собою і дитиною. Але йому це вдасться тільки за умови, що він сам є сильною повноцінною особистістю, що він визначає себе як незалежного індивідуума, котрий розташовує дітей на певній відокремленій площині. Ще 20 років тому ця теза була цілком очевидною, вона не потребувала жодних роз’яснень, навіть згадок про себе. У цьому й полягає трагізм ситуації сьогоднішньої. Усе, про що я пишу, має бути очевидне для батьків та інших дорослих, має бути сприйняте ними як нормальна, цілком звичайна поведінка. Це твердження стало також частиною моєї критичної тиради з першої книги «Чому наші діти стають тиранами». Якби розуміння дитини і дитинства не змінилося за ці два десятиріччя, написання цієї книжки було б зайвою роботою. Але за роки моєї практики поступово прийшло усвідомлення того, що такий склад думок більше не притаманний сучасним батькам. Це відкриття спонукало мене винести ці тези на розсуд громади.

Коли я веду мову про те, що дорослий має відмежуватися від дитини у своїх діях і думках, це означає повернення. Повернення не до авторитарних, а до інтуїтивних методів виховання. Коли описані мною розлади стосунків були радше явищем винятковим, більшість дорослих була в змозі супроводжувати розвиток своїх дітей, керуючись внутрішнім відчуттям. Рідко коли родині справді був потрібний дитячий психіатр або консультації з виховання.

Але інтуїтивно супроводжувати розвиток дитини і, що дуже небезпечно, пускати цей розвиток на самоплив – це геть різні речі, й батькам треба відчувати різницю між ними. Останнє під маскою прогресивного та незалежного мислення ховає байдужість до дитини та її дій стосовно решти суспільства.

Інтуїтивний підхід, навпаки, передбачає, що впевнений у собі дорослий відчуває, чи реагувати на поведінку дитини, чи ні. Якщо ж реагувати потрібно, він відчуває, в якій формі краще це передати. Дуже важливим є власне поняття відчуття або навіть почуття. Адже йдеться не про відпрацьовані зазубрені схеми, за якими дорослий завжди знає, як вчинити у тій чи тій ситуації. Набагато доцільніше винести рішення інтуїтивно, керуючись внутрішнім чуттям. Унаслідок цього виробляється автоматична реакція.

Звісно, «інтуїтивно» не означає «вимкнувши здоровий глузд». Навіть внутрішнє чуття має зважати на вікові особливості дитини й інші супутні фактори.

Отже, дитина долає певні стадії розвитку. Попервах вони здаються дорослому вельми захопливими, він зустрічає кожен новий етап з цікавістю, навіть із радістю. Приміром, час, коли дитина починає говорити, -  це довгоочікуваний момент, до якого батьки готувалися заздалегідь. Але невдовзі це вміння перестає бути чимось незвичайним, дитина постійно тренується, вдосконалює свої навички. І час від часу батьки були б не проти, якби їхнє чадо помовчало, а не базікало без упину. Дорослі, які діють інтуїтивно, відповідно до ситуації дадуть дитині зрозуміти, що іноді треба поводитися тихо. Самосвідомість дорослого полягає в цей момент у тому, щоби бачити в поведінці дитини – дитину і не підіймати її до площини дорослих учинків. Адже батьки, що керуються розумом, а не довіряють відчуттям, радше спробують по-товариському пояснити дитині, чому саме зараз краще промовчати (партнерські сосунки).

Розпочнеться безплідна дискусія. При деформації типу «проекція» дорослий взагалі не насмілиться перервати дитину, щоб не розізлити її. В такому разі будь-що з того, що скаже дитина, батьки сприймуть як наймиліше, найсимпатичніше, що лиш доводилося чути. Якщо малюк заважає дорослим розмовляти, це означає, що він «дуже знаттєлюбний», «надзвичайно обдарований» або «таке миле створіння, яким можна тільки пишатися». Згідно з третьою деформацією (симбіоз), дорослий зростається з дитиною настільки, що взагалі не помічає, що та перериває бесіду, тобто говорить недоречно.

Інтуїція залишає батьків. Як приклад, вони дедалі наполегливіше пропонують уже досить дорослій дитині пустушку, годують її з пляшечки тощо. Інтуїтивно батькам мало б одного дня набриднути це панькання з немовлятком. Тоді вони почали би бачити у своєму чаді дорослішу особистість, якій уже не потрібні такі речі як, скажімо, пустушка. Упевнені в собі батьки, які відмежовуються від дитини, автоматично відчувають, що така поведінка не відповідає віковими потребами малечі.

Сьогодні перед нами надзвичайно важке завдання  – зберегти інтуїтивну поведінку. Коли почалася тенденція до збільшення розладів стосунків, з’явилася й культура (або краще – безкультур’я) тиску на батьків. Цей тиск призводить до того, що дорослі, які добре виховували своїх нащадків, раптом гублять віру у власні сили і потрапляють у страшну, непереборну ситуацію. Вони опиняються в безпосередній близькості до небезпеки, і хоча вміють прислухатись до інтуїції, однаково ризикують деформувати і свої стосунки з дитиною. Цілком нормальні батьки починають вагатися у правильності своїх дій, бо їм багато разів повторюють, що така позиція, як у них  – інтуїтивна, – є хибною. Розладів стосунків не варто недооцінювати. Вони виникають підсвідомо і не піддаються швидкій рефлексії. Хибну поведінку, що призвела до розладів, людина починає сприймати як правильну і єдино можливу. Ба більше, постраждалий намагається впровадити нову поведінку в інші родини. Коли батьки із різних боків наражаються на самі лише критику і тиск, вони ризикують піддатися їм і заглушити голос інтуїції. Якщо так відбувається, вони й самі починають дивитися на свою дитину іншими очима. Така ситуація є трагедією нашого часу, саме через неї ми й спостерігаємо стільки розладів у стосунках між дорослими та дітьми.

Але якщо вбачати в дитині дитину, треба зізнатися собі в тому, що:

 -  дитина не повинна мати справи з дорослими речами та проблемами, адже вони надміру навантажують її психіку (наприклад, коли дитина має справу з не відповідними своєму віку засобами масової інформації, фільмами або якщо батьки втягують її у свої особисті проблеми чи фінансові перипетії);

 -  дитина ні на мить не має втрачати впевненість у тому, що дорослі, зокрема батьки, готові захистити від зовнішніх небезпек. Наприклад, на дорозі чи в інших ситуаціях;

 -  дитина в жодному разі не мусить відповідати за дії дорослого;

 -  дитина має свої особливі дитячі свободи, але не вседозволеність;

 -  дитина має відчувати, що її люблять, але не через щось чи за якихось умов, як у інших «концептах»;

 -  слід багато тренуватися з дитиною, повторювати засвоєне, щоби потім вона змогла виконувати ці дії сама;

 -  досвід дитини, коли вона відчуває потребу в дорослих, не є негативним, це краще, аніж постійні контроль і супровід батьків.

Приклади можна наводити нескінченно, але всі вони очевидні. Цей список має довести читачеві, що досить часто цей концепт справді сприймають як належне, як очевидне і так само інтуїтивно впроваджують його в життя.

Із боку дорослих концепт «дитина як дитина» передбачає здатність до облаштування захищеного простору для душі, яке б гарантувало незалежність індивідуума навіть у нервовому та навантаженому сучасному світі. Адже тільки внутрішня незалежність може стати на заваді підсвідомому пошуку компенсацій у стосунках із дитиною. Вона врівноважить відносини і покаже позитивний приклад дитині.

Звичайно, кожна людина має знайти власні виходи зі стресових ситуацій. Такими продуховинами можуть стати, наприклад, фізичні навантаження або класична музика. Це прості, звичайні речі, але вони допомагають нам не переносити негативні емоції на дитини.

/>

Читайте так же:

• Повернути політичні інстанції небес на землю
• Екскурс: погляд у майбутнє- приклад японських хікікоморі
• Передумови повороту: вирішенню проблеми передує її усвідомлення
• Перший промовистий приклад: Нікляс, або Звичайний день у початковій школі