Вступ
Якщо тенденції, які я називаю в своєму аналізі, залишити без уваги і не втрутитися, ми ризикуємо втратити ціле покоління. Діти, до котрих ізмалку ставились як до дорослих, не мають жодного шансу розвиватися так, як мали б. А коли виростуть, не мають шансів бути батьками, що не тільки наділені правом виховувати дітей, а й здатні до цього.
Тенденція у світі дорослих фатальна. За останні двадцять років ми досягли такого рівня добробуту, що з погляду глибинної психології існує небезпека постійної регресії окремої особи. Справжнього первісного підпорядкування комусь через голод, спрагу, холод або війну більше немає, і в західному суспільстві таке навіть важко уявити. Боротьба за існування, яка б відкинула нас до основ нашого буття, стала нібито не потрібною тепер і в далекому майбутньому.
Утручання фрустраційної толерантності призводить до зниження працездатності. Сумні наслідки цього особливо впадають в очі тоді, коли починаємо розуміти, що цей стан стосується однаково і професійного життя, і приватного. Унаслідок цього всього ліквідуються сталі структури. Тому-то зростає кількість самотніх, дедалі більше людей і живуть самі, й виховують дітей самі. Проблем тут не минути. І все-таки самотність стала бажаною формою особистої організації життя. Є жінки, які хотіли б мати дитину, але виховували б її самостійно, бо, на їхню думку, батько для цього не потрібний.
Спроба уникнути відповідальності за іншу людину, яка проявляється в наші дні в такі незвичні способи, підводить нас до усвідомлення, що тут може критися ключ до нашого майбутнього. Ми живемо у світі «вільних почуттів», що нібито не пропонує нам ніяких перспектив нашого життя, які можна сприйняти серйозно. Відтак нам здається, що не треба дбати про те, аби добре організувати співжиття в суспільстві, а можна обмежитися тим, щоб задовольняти власне его. Класичний сценарій занепаду, історичні паралелі можна знайти у давніх високорозвинених культурах.
Аби досягнути егоїстичного задоволення своїх бажань, ми зловживаємо душами наших дітей на ступенях партнерства, проекції та симбіозу. Що нам потрібно, то це усвідомити, що модерне мислення, яке переважає сьогодні, не дає шансів і переваги нашим дітям, а становить небезпеку для стосунків із ними.
Модерне мислення, як я собі його бачу, – це суттєва характеристика партнерського плану, це мислення в горизонтальному напрямі, тобто спершу треба розуміти, а тоді вже діяти. Для дорослого це здебільшого може бути слушним і модерним у позитивному значенні, а в ставленні до дітей такий підхід веде в пастку. Батьки більше не реагують на те, що робить їхня дитина, а намагаються зрозуміти, що вона робить, і врешті пояснюють, що можна було би зробити краще. Покращення поведінки дитини має відбуватися через усвідомлення та сприйняття пояснень; до чого це приводить, ми бачимо на прикладі малих монстрів і тиранів, що навколо нас.
Монстрами й тиранами наші діти стали тільки тому, що дорослі поводяться неправильно. Хибно чинити можуть батьки, вихователі, вчителі, дідусі й бабусі, терапевти -всі, хто має вплив на психічний розвиток дитини. Дитина-це лиш носій симптомів неправильного розвитку суспільства.
Ось що мають усвідомити дорослі. Нам треба врешті взятися до питання змісту, не тікати від нього, не сприймати й не використовувати дітей як компенсацію наших дефіцитів.
Це все не слід розуміти як категоричну відмову від модерного горизонтального способу мислення. Цей спосіб є очевидним здобутком освіченого суспільства, але його треба визначити як мету виховання. Маленьким дітям потрібна передусім доросла людина, котра вдається до традиційного вертикального способу мислення і дуже добре розуміє, що поняття авторитету та ієрархії, що їх часом сприймають негативно, є наріжним каменем у ставленні до дітей, бо вони дають їм необхідні структуру й орієнтири.
/>