Школа батьківства "Obuvi-MALL.us.to". Педагогічне виховання та розвиток дитини

У Німеччині їх щовечора можна побачити на екранах телевізорів: апарат закидає «суперняню» або «супермаму» в родинні будні, де давненько все шкереберть. Ці будні вже не мають нічого позитивного, яке ми колись пов’язували з ними. Натомість є діти, котрі ніби з ланцюга зірвалися, крикливі батьки, брати і сестри-яскраві приклади розвитку людей, котрі мають стати нашим майбутнім.

Зрозуміло, про що мова: німецьких дітей можна виховати тільки суворими методами, застосовуючи специфічну стратегію «нульової толерантності».

Перемежовані найдорожчою рекламою, сповнені гармидеру кадри реального життя, що їх німецьке ТБ передає у прайм-таймі, називають «халтурою», «телевізійним дном» або «неприємними моментами». Однак вони дуже часто виражають приховані відчуття суспільства-так само як жирні заголовки відомої по всій Німеччині бульварної газетки, котру нібито ніхто не читає, але зміст її знають усі. Такий високий рейтинг цих телепередач зумовлений, зокрема, й тим, що згадані явища видаються глядачеві напрочуд знайомими і викликають відчуття, що «так воно і є».

Ці передачі показують тих малих тиранів, яких дедалі більшає в нашому житті. Дітей, котрі стали геть некеровані й не мають нічого спільного з «милими дітками», такими бажаними для кожної мами, кожного тата.

Проблема полягає ось у чому: чи то псевдо-виховання відбувається через телепередачу, чи то вдома під наглядом чуйних, надміру турботливих батьків-усі спроби зарадити ситуації приречені на поразку, доки ми не беремо до уваги одну з найважливіших частин людини. Не беремо до уваги свідомо, бо переконані, що вона розвивається сама по собі й формується автоматично. Йдеться про психіку.

Щодня мені доводиться мати справу з дітьми і підлітками з різноманітними порушеннями. Відколи я працюю дитячим психіатром, при аналізі відхилень виявив стільки тривожних змін, що відчув потребу більше дбати про майбутнє суспільства. Без усвідомлення цих порушень дедалі менше молоді й дорослих будуть здатні працювати та будувати стосунки.

Великий відсоток проблемних дітей і підлітків- це, за моєю, виробленою протягом багаторічного спостереження, моделлю, ті, ступінь психічної зрілості яких перебуває на рівні трьох років. Інакше кажучи, вони затрималися у психічній фазі раннього дитинства, між їхнім фізичним та психічним віком глибока прірва. Тому вони не можуть вільно будувати стосунки з оточенням. До них практично неможливо знайти підхід, вони тероризують оточення незугарною поведінкою і мають імунітет проти спроб дорослих вплинути на них.

Мій підхід, за яким на перше місце ставиться психічний розвиток дітей, – це єдина можливість осмислити цю тенденцію та розробити стратегії ефективної протидії. Досі цього питання не розглядали, бо суспільні структури, відповідальні за виховання й освіту, діяли згідно з гіпотезами, що суперечать цьому підходові. І зовсім не брали до уваги трьох головних видів порушень стосунків між дорослими та дітьми: партнерства, проекції та симбіозу.

Брак дискусій про гіпотези та суспільно-теоретичні погляди, на яких базується діяльність відповідальних за виховання структур, призвели до того, що до цього часу майже немає методів, котрі виходять за рамки загалом однакових педагогічних моделей. Цей одностайний погляд за останні роки помітно похитнувся, тож стало відчутним щире намагання так укласти стосунки між батьками, вчителями, вихователями та дітьми, щоб перші мали змогу ефективно керувати процесом навчання й виховання. А тим часом триває надзвичайний стан, коли діти виховують власних батьків і залюбки керують ними, не знаючи міри. Причина криється не у вродженій злостивості, а в тому, що ці діти неспроможні сприймати свою поведінку як неправильну.

Опис трьох названих порушень стосунків покаже, де криються головні помилки та непорозуміння і де шукати можливих шляхів виходу з халепи.

Відповідальність за ці порушення, найгіршим наслідком яких може бути загроза для мирного існування нашого суспільства, не можна перекласти тільки на якусь одну обставину. Накопичується цілий конгломерат впливів і фатально діє на дитячу психіку. Коли діти за браком психічних передумов не здатні відрізнити правильну поведінку від неправильної, з них робляться тирани й монстри, яких нам доводиться бачити дедалі частіше, і ми розгублюємося ще більше.

Педагогіка, концепції виховання, форми навчання в дитячих садках і школах, а також щоденне виховання в сім’ї-все це сукупно може допомогти вивести дітей на правильну дорогу, з тим, щоби психічний розвиток дітей відповідав їхньому вікові. Однак багато осіб, відповідальних за виховання, зовсім не беруть до уваги цей факт. Вони, навпаки, виходять із того, що психіка – це щось таке, що розвивається саме по собі, між іншим. Тому сприймають порушення психічного розвитку як пізніші захворювання, що розвинулись унаслідок зовнішніх впливів. І ці недуги здебільшого можна вилікувати, проаналізувавши та усунувши причини. Розглядаючи характерну проблемну поведінку підлітків, майже ніколи не зважають на їхню психічну зрілість. Адже непросто збагнути, що такі відносно невинні речі, як тимчасова відмова робити щоденні справи, а також серйозні – крадіжку чи насильство тощо-набагато доцільніше пояснювати рівнем психічної зрілості, ніж з огляду на моделі виховання, за якими вирішальними є виключно соціальні впливи.

Як діють поширені механізми, видно з прикладу. Та подія десь півтора року тому приголомшила всю країну.

У листопаді 20об року містечко Емсдеттен, що в затишному регіоні Мюнстерланд, потрапило на газетні шпальти. Приводом, на жаль, стала трагедія. Місто, де живуть 35 тисяч людей, збурила жахлива звістка: учень загальноосвітньої школи імені братів і сестер Шоллів наче збожеволів – намагався вбити вчителів та школярів. Хоч те добре, що обійшлося лиш її пораненими. Єдиною жертвою став сам вісімнадцятирічний злочинець; його знали як відлюдька та фаната комп’ютерних ігор, від котрого невідомо чого чекати.

Зі слів старшого прокурора, процитованих у журналі Spiegel, до цього вчинку призвели «загальна фрустрація та беззмістовність»; батьки того учня пережили тяжкий шок, бо ніколи не думали, що їхній син може скоїти злочин.

Такі повідомлення жахають нас останніми роками дедалі частіше, вони є вершиною айсберга, що його розмірів досі ніхто не може визначити. Хто має знайомих учителів, вихователів чи якихось інших працівників галузі педагогіки, той наслухався доволі скарг на нібито безнадійних дітей і підлітків. Вони здебільшого не мають пошани до старших та жодного уявлення про загальноприйняті цінності й норми поведінки. До того ж часто-густо це діти зі зразкових родин, до яких не припасуєш звичні стандартні пояснення, як-от «важке дитинство», «розбита сім’я» або «несприятливе соціальне середовище».

Труднощі дедалі частіше виникають через дітей та підлітків, чиї батьки з перших днів виявляли любов до них, були вдячні за кожну доброзичливу пораду щодо виховання і намагалися застосовувати новітні педагогічні концепції. Той школяр із Емсдеттена був, наскільки відомо, із хорошої сім’ї, добре вчився. Нехай і був відлюдько, та це зовсім не означає «навіжений».

Проте повернімося до традиційних у таких випадках механізмів. Реакція суспільства на цей феномен виявляється переважно через дебати на педагогічні теми. Нещадної критики зазнала так звана генерація-68, тобто всі ті, що, маючи дуже специфічний досвід свого покоління, почали вважати за чесноту намагання вирватися із пут дисципліни й виховання: концепції антиавторитарного виховання, тотальну зневагу до авторитету тривалий час схвалювали всі освітяни. Дорослі часто відмовлялися застосовувати як засіб покарання ремінець, щоб не повторювати помилки власних батьків.

Зараз дедалі частіше спостерігаємо радикальні зміни. Консультанти з виховання радять батькам бути суворішими й послідовнішими, в поле дискусії знову потрапив відомий метод «надавати по одному місцю», причому, як тепер запевняють, «він іще нікому не зашкодив». На сьогодні це цілком пристойне твердження, котре, незалежно від того, слушне воно чи ні, ще не так давно викликало велике обурення.

«Надавати» а чи ні-одне з питань, над якими дискутують, поза сумнівом: ключем до змін у становищі наших дітей і підлітків є нова педагогіка та базовані на ній дидактичні моделі.

Стверджуючи так, ніхто не помічає, що підходить до справи дуже спрощено. Звичайно, можна порівнювати «стару педагогіку» і «нову педагогіку» й формулювати банальні висновки, мовляв, дітям треба іноді казати «ні!» для їхнього ж добра, або краще, якщо діти, спілкуючись, самі щось вирішують, а не просто виконують вказівки вчителя. Навряд чи хтось заперечить цей підхід, поданий тут як зразок багатьох інших ідей «нової педагогіки». Але: що потрібно дитині, аби вона взагалі вміла успішно спілкуватися? Як узгодити такий підхід із рівнем галасу та поведінкою вчителів і учнів, що не сприяє якісному спілкуванню?

З огляду на це я підтримую протилежний, а головне-новий погляд, котрий допоможе вийти з глухого кута, куди завели сучасні дебати, та пошукати нових шляхів, що врешті приведуть до змістовних педагогічних намагань. Щоби знайти ці шляхи, треба звернутися до глибинної психології та психіатрії.

Я в жодному разі не сприймаю свій погляд як внесок до дискусії про своєрідну «нову педагогіку». Його не слід вважати і за консультацію щодо виховання. Навпаки, я прошу всіх нарешті збагнути, що дебати про виховні моделі, форми навчання, педагогічні плани у дитячих садках і яслах залишатимуться безплідними доти, доки ми не зрозуміємо, якої передумови це все потребує психічної зрілості наших дітей. Лише спираючись на неї, можна братися до решти.

Численні промовисті приклади, описані у цій книжці та взяті з дитячого садка, школи, дому, здадуться читачеві знайомими або з власного сумного досвіду, або з розповідей тих, хто мав чи має подібні ситуації. Відтак наголошую-жоден із цих прикладів не передбачає очорнити якусь групу. Не слід винуватити ні дітей, ні вихователів, ні батьків. У цій книжці я не дискутую про вину, такі суперечки тільки розколюють суспільство і затуляють суть проблеми. Увагу слід звернути ось на що: найрізноманітніші прояви поведінки дітей та підлітків, котрі не піддаються вихованню, зводяться до єдиного знаменника-незрілої психіки.

Аж тоді, коли на підставі цього усвідомлення дорослі навчаться критично оцінювати власну поведінку, стане можливим надати дітям належне їм місце в суспільстві. Це означає, що на дітей слід дивитися як на власне дітей. А сьогодні ми дійшли до того, що робимо з них рівних собі, маленьких дорослих, і тому висуваємо до них зависокі вимоги.

 

Читайте так же:

• Оральна фаза
• Подолання розладів у стосунках