Школа батьківства "Obuvi-MALL.us.to". Педагогічне виховання та розвиток дитини

Я наведу випадок, що мав місце в одній книгарні. Прочитавши це, ви, може, всміхнетеся. Мені теж попервах було смішно. Мама дев’ятирічної дівчинки приходить до книжкової крамниці й благально звертається до продавчині біля полиці з підручниками: «Мені дуже потрібно щось із математики для четвертого класу, інакше моя дочка залишиться на другий рік!» Працівниця пропонує їй кілька книжок на вибір. Жінка каже: «Вони всі такі складні. Чи нема у вас чогось простішого?»

Ця сцена з одного блогу, який описує робочий день книгарні, на перший погляд здається невинною і кумедною. Коли придивитися пильніше, стає зрозуміло: батьки вперто не хочуть брати до уваги, що їхня дитина не встигає з навчанням. Мама не шукає способів підтягти дочку до того рівня, якого вимагає школа, натомість сприймає його як зависокий, підтримує дитину і в жодному разі не хоче, аби дитина переймалася через неуспішність. Те, що доньці вона не допомагає, радше навпаки, навіть не спадає жінці на думку.

Можливо, це якась винятковий випадок, але такі завжди привертають увагу до загального правила.

Які ще сумні висновки можна зробити з цієї коротенької історії, мені невідомо, оскільки я не знаю подробиць. Та школи, зокрема початкової, стосується те саме, що й дитячого садка: вимоги останніми роками меншають. Якщо ця мама шукає чогось іще простішого, незрозуміло, чи її донька взагалі здатна вивчати математику. Відповідь матері, мабуть, була б така: якщо моя дочка буде щаслива без математики, то й добре, не треба її ні до чого змушувати.

Школу багато хто не любить, оскільки з нею пов’язана необхідність виконувати обов’язки. Мати тієї дівчинки, мабуть, замінила б слово «обов’язки» на гостріше «примус», згадавши власні шкільні роки або не такий давній час, коли урок у школі мав цілком визначену форму, яку тепер так часто критикують.

Ця форма передбачала, що вчитель-це однозначно провідна та інтеграційна постать. Часовий, змістовий та формальний розпорядок дня майже не змінювався. Учителі були цілком певні того, що їхня діяльність поруч із передаванням знань полягає також у тренуванні багатьох функцій, зокрема тих, що стосуються дрібної моторики та координації. Окрім того, вчителі звертали увагу на вироблення працездатності та способів учитися; велику вагу мали соціальні навики, а також і те, щоби шкільні правила учні приймали як свої власні. Дітям раніше допомагали усвідомлювати, що клас – це більшість, і знати своє місце в ній. У поведінці школярі мали дотримувалися певних меж.

Учителеві, котрий стежив за дотриманням правил поведінки та дбав про успішність, допомагав надійний педагогічний апарат, від головного інструменту-виставлення оцінок – до санкцій: залишати після уроків, давати додаткові завдання або записувати у класний журнал із відповідними наслідками.

Такою була класична початкова школа. Зміни, що їх вона зазнала, до найменших подробиць відбивають партнерські тенденції у стосунках між учнем та вчителем. Ідеться здебільшого про речі, котрі при побіжному погляді можна сприйняти за новаторські, наприклад облаштування шкільних приміщень. Воно дедалі наближається до домашнього інтер’єру; в школі завдяки цьому стає затишно, комфортно. Це, звичайно, важливо і потрібно. Та багато предметів, що з’являються в класі після облаштування, заважають зосередитися. Різноманітні подразники відволікають учнів, вони не можуть сконцентруватися на темі уроку. Наприклад, увагу привертають стіни, часто прикрашені різними виробами, фотографіями тощо. Часто у класних кімнатах є полиці з навчальними матеріалами, що ваблять очі, отже, також не дають зосередитися.

Нововведенням можна назвати спільний стіл. Діти сидять не перед учителем, обличчям до нього, а за одним столом здебільшого по четверо або по восьмеро. Таким чином, напроти учня завжди сидить хтось із однокласників, і він постійно бачить перед собою не педагога, а таку ж дитину. Таке нібито невинне розташування, на жаль, шкідливе: школяр орієнтується не на провідну особу, тобто на вчителя, а на інших дітей, які для цієї ролі не годяться.

Окрім цього, це шкодить здоров’ю: неправильно розподіляється навантаження на хребет, якщо учень сидить боком або спиною до дошки (а за такого способу проведення уроку три чверті класу сидять неправильно). Деколи цьому намагаються запобігти, часто пересаджуючи дітей. Але й тут таїться небезпека: постійна зміна сусідів по парті заважає структурній послідовності шкільних процесів, отож дитина дедалі більше втрачає орієнтацію.

До останньої належить, наприклад, така проста річ, як сталий початок заняття. Але є школи із так званим вільним початком уроку, коли діти можуть вирішувати, коли в них починається шкільний день. Інакше кажучи, кожен приходить, коли хоче.

Відсоток уроків, які треба провести у формі довільних занять, зростає. Школярі дедалі частіше вирішують, над чим і з ким вони хочуть працювати в школі. Роль учителя як того, хто навчає і скеровує, невпинно нівелюється. Мета полягає нібито в тому, щоб діти набули здатності самі вивчати матеріал. Як приклад можна навести так звані літерні таблиці, запроваджені в початковій школі: учні за малюнками вчаться складати літери в певному порядку і гадають, що самі можуть навчитися читати.

Навчальна структура шкільного уроку сьогодні надто часто непослідовна, бо урок містить замало повторюваних елементів. Сьогодні опрацьовують одну тему, завтра-іншу, завжди розмірковуючи над тим, як би це найкраще відповідало потребам учнів. Але багато що не доводиться до кінця, як результат-відсутність логіки у шкільній діяльності. Брак постійно повторюваних елементів та певної структури навчального процесу створює педагогічний парадокс: ці заходи, запроваджені з метою зменшення примусу й підвищення успішності, лише збільшують тиск, бо учні у школі не отримують ніякої орієнтації. Натомість вони мають вчитися добре «самі від себе», а це неможливо.

Коли говорити про домашні завдання, то нерідко школа радить батькам не наглядати за їх виконанням, а довіряти дитині. Мета такої поради-більша самостійність учня і, звичайно ж, забезпечення якомога більшого вільного простору.

Я міг би наводити приклади нескінченно, їх беру з розмов із батьками і вчителями. Але й з тих, що є, має бути зрозуміло, до чого я веду.

Нагляд за виконанням домашніх завдань часто сприймають сьогодні неправильно, як примус, до того ж-і так насправді відбувається-дорослі намагаються йти назустріч уявним потребам дітей. Задля цього тривалість уроку в школі скоротили на 20 хвилин. Дивне рішення з огляду на те, що школярі розучуються зосереджуватися. При цьому дорослі віддають дітям роль рівноправних партнерів; дорослому, чи то вчителеві в школі, чи вихователеві в дитячому садку, вже не треба сприймати себе як особу, котра виконує функцію орієнтира та керівника, йому доводиться задовольнятися тим, що він мислить по-сучасному і нібито піднімає дитину на належний рівень. Окрім цього, такий спосіб дій є підтвердженням того, що вчитель чи вихователь відповідає суспільним вимогам. Тут дається взнаки другий тип порушення стосунків-проекція, який базується на партнерстві.

Аби показати, наскільки хибно посвячувати дітей у проблеми дорослих, наведу крайні випадки. Хоча б історію із десятирічним Тімо, котрий змалечку був свідком усіх сварок батьків, бо нікому й на думку не спадало, що це не для дитячих очей. Під час однієї особливо гострої сутички п’янючий батько почав погрожувати дружині пістолетом. Тімо став перед мамою, щоб захистити її. Отже, знехтував небезпекою.

Подібне сталося із 14-річним Максом, котрий, аби вберегти маму від ревнивого розлюченого батька, замкнув її в кімнаті, а сам утік із ключем.

Останніми роками повідомлення про подібні випадки почастішали; про них відомо кожному, хто бодай іноді читає журнали й газети.

Читайте так же:

• Чому самого лише виховання недостатньо
• Розуміння важливої ролі стосунків
• У пошуках суті
• Послуги, орієнтовані на потреби малечі, концепт «дитина як партнер» у садочку
• Вступ