Школа батьківства "Obuvi-MALL.us.to". Педагогічне виховання та розвиток дитини

Перша година пополудні, десь у Німеччині, рік 2008-й. Сім’я Шмідтів, що складається із трьох осіб, тільки-но пообідала. Трапезу завершує така сцена: мати питає дворічну доньку Мію, чи хотіла б вона сьогодні поспати після обіду. Мія обмірковує, вагається. Батьки терпляче чекають на відповідь. Адже іноді донька не має бажання на такий післяобідній перепочинок.

Та сьогодні вона визнає, що стомилася, і взагалі хоче спати. Але ж, ясна річ, треба виконати повний ритуал вкладання в ліжко. А він такий: Мія вмоститься посередині, обабіч ляжуть тато і мама. Мії дозволяють тримати батьків за носи, аж доки засне.

Не віриться, що такі сцени – із життя? Що дорослі дозволяють дітям у прямому сенсі цього слова водити себе за носа і їм взагалі не спадає на думку, що вони припускаються помилки?

Але так воно, власне, і відбувається – діти грають на батьківських нервах, а батьки потурають їм у цьому. Родин, де розвиваються подібні сценарії, більшає що не день. А це означає, що дедалі більше дітей через кілька років спокійнісінько пропихатимуть дорослими, які їх виростили. Полічити кількість таких дітей неможливо. Щодня помічаю свідчення подібної поведінки. Тенденція, на жаль, невтішна.

Якби батьки вчасно звернулися по допомогу до спеціаліста, їхні нагальні проблеми мали б зовсім іншу передісторію. Розв’язати їх було б набагато легше, аніж завдання для досвідченого психолога, описані мною у цій книзі. Раніше основною причиною розладів були певні події життя батьків. Маленькі пацієнти потрапляли у таку ситуацію: батьки мусили нести за собою весь тягар власних нерозв’язаних питань, і тому у стосунках з дітьми часто виникали труднощі й непорозуміння. Такі випадки були поодинокі, кожен із них можна було розглянути окремо. Лікували кожен такий випадок, відповідно, також окремо.

У цьому полягає основна розбіжність із ситуацією теперішньою. Індивідуальні особистісні причини перетворилися на масове явище, тепер це нездоланна негативна тенденція сучасного суспільства. Призводить вона до того, що батьки, здебільшого підсвідомо, поводяться докорінно неправильно. Тільки цим твердженням можна пояснити, чому дедалі більше дітей страждають на розлади психічної системи. Справа тут не лише в індивідуальних особливостях. Адже кількість дітей, які не вміють поводитися в сім’ях, дитячих садках та школах, зростає невпинно.

У своїй першій книзі я запропонував для аналізу розладів у стосунках дорослих і дітей триступеневу модель. За допомогою такого членування намагався пояснити, чому деякі діти часто не почуваються захищеними поза межами родинного кола. З одного боку, цих дітей уже сприймають як особистостей, що відчувають, коли переступають межу дозволеного. З іншого – вважають їх нестерпними і розпещеними та бідкаються, що їм удалося перевернути модель розподілу влади між дорослим і дитиною. Ось ці розлади стосунків: партнерство, проекція та симбіоз. На цих трьох аспектах базується і моє нове дослідження. Наразі хочу нагадати, що являють собою ці три поняття:  

-  партнерство:

Дорослий вбачає у дитині рівноправного партнера і тому цілком переконаний, що її можна виховати шляхом взаєморозуміння та роз’яснення. Переконанню передують ідея щирої дружби та бажання гармонії. Батьки, які отак поводять себе, прагнуть єдиного: жити у мирі зі своїми дітьми за будь-яку ціну. Вони намагаються виявляти розуміння в кожній ситуації й тому поступаються сімейною ієрархією.

Наслідком сповідування таких принципів стають нескінченні дискусії, які врешті-решт цілком позбавляють дитину сміливості у подальшому спілкуванні з дорослим світом. Дитину в такій родині вважають рівноправним членом сім’ї, тому часто переобтяжують зайвими проблемами та тонкощами у стосунках з іншими. Дитина абсолютно не готова до таких психічних навантажень. Тому в неї слабко розвиваються такі психічні функції як, наприклад, сумління, надійність, товариськість, здатність долати фрустрацію.

-  проекція:

Дорослий потрапляє в залежність від дитини через брак позитивних емоцій від свого середовища. Він зазвичай почувається розчавленим технічним прогресом чи соціальним впливом або ж невпинним потоком інформації. Тому відчайдушно шукає визнання та любові. У дитині в такому разі вбачають того, хто може ідеально компенсувати вплив несприятливих обставин. Такий процес, певно, неусвідомлений. Та однаково це не що інше, як використання дитини задля власної мети. Як наслідок – дитина почувається відповідальною за те, щоб дорослий отримав усе необхідне. А той, своєю чергою, хоче, щоб дитина його любила. Поясню ще раз  -  ця ситуація не має нічого спільного з природною батьківською радістю від любові та прихильності своїх дітей. Природні почуття виникають безпричинно, батьки не силуються їх передбачити чи скерувати. За розладів типу «проекція» дорослі, навпаки, ставлять собі за мету лиш одне – здобути прихильне ставлення своєї дитини. Тому такі батьки не в змозі показати дитині загальну структуру людських взаємин. Вони підсвідомо бояться, що дитина не сприйме їхньої моделі й позбавить їх прихильності. Результатом стає заміна ролей: дитина не має сумніву, що дорослий перебуває під її впливом, вона легко може ним керувати.

 - симбіоз:

У симбіозі особистість дорослого зливається з особистістю дитини. Причиною такого явища, як правило, є позірна неперспективне суспільство. Властивості, яких бракує дорослому (скажімо, почуття задоволення чи щастя), той несвідомо бере від дитини й інтегрує у власну психічну систему. Тому щастя дитини автоматично переходить у щастя батьків. Такі дорослі відчувають за дитину, думають за дитину і за неї ходять до школи.

Такі батьки залишають поза увагою багато важливих аспектів розвитку своєї дитини. Вони закривають очі на відверто неправильну її поведінку, їм вона не заважає. Прохання, доки їх буде виконано, доводиться повторювати багато разів поспіль. Батьки не помічають, що дозволяють дитині керувати собою. Дитина ж, яка почувається частиною батьків, не може цьому запобігти – тому що безпорадною є дещиця її самої, себто дорослий. Тому коли такому дорослому роблять зауваження щодо хибної поведінки дитини, він завжди знаходить виправдання діям свого нащадка. Мовляв, винні інші (вчитель, однокласники тощо) або, коли очевидно, що це не так, дитина «нічого не могла вдіяти» і, на думку батьків, потребує пильнішої уваги до себе в школі. Це досить поширена причина звинувачень, що їх батьки закидають учителям чи вихователям.

Твердження (вони ж – імпульси) дитини завжди правдиві, вони не підлягають запереченню чи перевірці. Подібно до того, як частина тіла подає больовий імпульс, коли, наприклад, люди зіштовхуються (крик болю не підпорядковується нашій свідомості), так само і слова дитини не ставлять під сумнів. Це може призвести до того, що батьки, беручи за основу твердження дитини, почнуть активно протидіяти вихователям, учителям або іншим батькам.

Якщо ж дитина тривалий час відмовляється від комунікації з батьками, це може обернутися критичною ситуацією. Дорослий усіма можливими засобами намагається змусити дитину діяти. Так само людина намагається змусити працювати якусь частину свого тіла. У симбіозі дорослий бачить самий лише той факт, що дитина не виконує якоїсь функції, і вбачає своє завдання виключно в тому, аби примусити її відновити цю функцію. Він узагалі не аналізує ставлення дитини до себе, хоча стосовно інших людей зробив би це обов’язково. Спочатку дорослий спробує вмовити дитину. Якщо це не дасть очікуваного результату, цілком можливо, він дуже розлютиться. Урешті-решт він, знесилений, почне шантажувати дитину типовими прийомами: «якщо ти…, тоді я…»  – або вдасться до покарання. Такий дорослий не усвідомлює, що вступає у боротьбу, перемогти в якій не зможе. Він витрачає багато емоцій і ризикує при цьому видатися дитині неправдоподібним або навіть кумедним. Нормальний розвиток дитини за таких умов неможливий. Вона застигає у фазі ранньої вікового, а уявлення про світ формуються однобоко, вона не вміє відрізняти людей від неживих предметів.

Це тільки стислий огляд трьох основних розладів стосунків, пізніше я звернуся до них іще раз і розгляну докладніше. Характеристики доповнять досить доступні приклади й описи. Наприклад, я познайомлю читачів із різними уявленнями про поняття «дитина», тому що вбачаю прямий зв’язок між хибним розумінням цього концепту й розладами стосунків. Раніше я на цьому факті не зупинявся.

Хочу наголосити на тому, що аналізую ці проблеми не задля того, щоб намалювати апокаліптичний сценарій подальших подій. Усі розлади стосунків можна подолати, адже для того треба насамперед зрозуміти, що саме призвело до проблем і які конкретні явища свідчать про наявність розладу.

Треба якось заподіяти тому, що відбувається. Якщо ми не усвідомимо, де схибили, здатність суспільства до існування в недалекому майбутньому буде поставлено під загрозу. Отже, якщо я почну дискутувати з вами стосовно нових методик у вихованні, це перетвориться на хибне коло, і ми не просунемося вперед ані на крок.

Деякі поняття видаються нам цілком очевидними. Але якщо придивитись уважніше, виявляється, що за право бути єдиною правдивою змагаються безліч дефініцій. Усі ми оперуємо такими термінами, але кожен уявляє при цьому щось своє. Одним із таких понять є «виховання».

Якщо важко відразу дати визначення якомусь терміну, радять глянути у довідковій літературі. Ліпше взяти видання енциклопедичне.

Ось, приміром, думка Брокгауза стосовно поняття «виховання»:

«Підтримка і допомога людині, котра росте,, що має на меті розвинути її духовний потенціал і здатність до відповідальної самосвідомої поведінки в соціумі1.

Не відстає й Вікіпедія: «Виховання  – закладання основних якостей особистості й характеру, сприяння розвитку. Загалом під В. розуміють соціальну дію, це свідоме втілення певних освітніх практик, яке передбачає тривалу зміну поведінки, аби підвести її під певні, закладені раніше, освітні цілі. Поняття В. ґрунтується, властиво, на ієрархічному принципі. Особи, залучені до процесу, позначаються або як вихователі, або як вихованці. Тому термін В. часто поширюється і на розроблені власноруч процеси засвоєння певних навичок, тоді під В. розуміють певну освітню дію. Зрештою, В. вважають також допомогу в соціалізації, асиміляції, набутті культурного контексту, розвиткові особистості та її якостей.

Перспективи сучасного (західного) В. – це повноцінна особа, яка відповідає за власні дії, дотримується загальної дисципліни, вміє діяти і планувати своє подальше життя. У неї є певні цілі, яких вона досягає, послуговуючись життєвими цінностями і певними вчинками. У такий спосіб вона складає плани на подальше життя. Отже, виходячи із сучасного розуміння В., можна дійти висновку, що на сьогодні це індивідуальне набуття певних навичок, розгалужена здатність самостійно діяти, зрілість, само сприйняття та незалежність»’.

Звучить непогано, правда? Обидва визначення сходяться в одному: виховання ставить за мету плекання зрілих і самостійних особистостей, які здатні до існування в соціумі, тобто – співіснувати мирно з іншими людьми. Хто візьметься спростувати це твердження? Кожна свідома людина може тільки підписатися під цими словами.

Але дечого в цих визначеннях бракує, а саме  – основних характеристик дійових осіб. Виховати зрілу людину можливо тільки за умови, що дитина, на яку націлені освітні та виховні дії, здатна адекватно реагувати на них. Якщо вона позбавлена цієї можливості, виховувати доводиться примусово. Педагогічні теорії, які цього не враховують, не варті навіть згадки у цій книзі.

Саме тут і криється камінь спотикання сучасних вихователів. Якщо дитина вирізняється поведінкою, іде наперекір дорослим і врешті-решт зводить нанівець будь-яке починання, навіть власне, це дає підставу для палких суперечок щодо виховання цієї дитини, загального концепту виховання й адекватності дій дорослих. Останні мають послуговуватися конкретними засобами для того, щоби дитина виправила хибну поведінку. Ці суперечки закінчуються, як правило, сумнівними умовиводами стосовно авторитарних та анти-авторитарних методів. Та врешті сперечальники лиш дивуються, чому не подіяв жоден із їхніх прийомів.

Сучасний стан освітніх теорій, батьківства і виховання нещодавно продемонстрували результати дослідження за назвою «Батьки під тиском», проведеного фондом ім. Конрада Аденауера.

Витяг із цієї праці: «Здається, ніколи ще батьки не були такими свідомими, начитаними, самокритичними. Усі їхні зусилля спрямовані на те, щоби дитина не зазнала шкоди. Вони цілеспрямовано виховують її відповідним чином. Батьки більше не грають роль відсторонених авторитетів. V процесі виховання дитину сприймають як повноцінну особистість зі своїми бажаннями, потребами та правами. Це пошанування особистості дитини дістало назву "авто-ритативний стиль виховання". Батьки намагаються подивитися на ситуацію очима дитини. Не всім батькам це вдається однаково добре. Саме в скрутних життєвих ситуаціях, наприклад, коли батьки втратили роботу і помітили прогалини у вихованні своєї дитини, вони швидко і рішуче беруться до справи, і діти потрапляють під колосальний тиск із їхнього боку. Дорослі стають залежними від зростання купівельної спроможності дітей, повсюдної комп’ютеризації та інших прикмет нашого часу».

У цьому невеликому фрагменті, загалом, виділені всі болючі питання. Подібно до визначень поняття «виховання» у довідковій літературі, твердження цього дослідження є так само конкурентоспроможним. Сприйняття дитини, увага до її потреб та бажань – останнім часом ці принципи дуже зміцнили свої позиції й стали сильною фрондою авторитарному стилю виховання. Більшість дорослих сьогодні переконані, що мислять прогресивно. Але саме тому нам слід бути насторожі.

Здатність людини до безконфліктного співіснування з іншими, дружніх стосунків та вміння заробляти гроші -  ці аспекти не пов’язані з вихованням. Вони не входять до моєї компетенції, адже я – дитячий психіатр. Але вони пов’язані з розвитком. Я опікуюся виключно проблемами розвитку особистості в дитячому та юнацькому віці. Психіку виховати неможливо. Особистість не виховують, її розвивають. Доцільніше було б сказати, її потрібно розвивати. Адже якщо дитина не має перед собою зрілого, морально та психічно розвиненого взірця, вона ніколи не зможе стати повноцінною особистістю.

Нині основною рушійною силою всіх виховних та освітніх концептів є розуміння того, що батьки є першоджерелом знань про світ для своєї дитини. Саме батьки мають постійно подавати наочний приклад чесних учинків, подолання страху тощо. До того ж вони мають забезпечити нащадкові можливість випустити природну агресію, тому що дитина ще не в змозі зробити це сама. Тільки так можна досягти головної мети, яка має єднати всіх батьків: виростити з нарцистично налаштованих малят соціально прийнятних особистостей, які змогли би продовжити наші ідеї в цьому світі. Тому настільки важливо, щоби батьки вкладали у своїх дітей вічні цінності. Набагато краще перейматися такими завданнями, аніж сліпо наслідувати жорсткі правила модерних освітніх методик. Багато хто вважає прищеплення вічних цінностей методом застарілим, та менше з тим. Звісно, це хибне уявлення про виховання. Тому я не відчуваю потреби описувати в цій книзі зв’язки між вихованням повноцінної особистості та плеканням вічних цінностей. Нормальне виховання можливе лише за умови цілковитого психічного здоров’я дитини. За такої кількості психічно незрілих дітей, як нині, новітні методики сходять нанівець. А все через те, що діти просто не в змозі дотримуватися будь-яких настанов дорослих.

Духовну зрілість, про яку йдеться в цьому дослідженні, можна спостерігати на рівні стосунків та спілкування. Протягом різних етапів свого розвитку дитина долає також різні етапи у стосунках із дорослим світом. Зрештою, дорослі, які оточують дитину в період її становлення, є найважливішими для неї людьми. Ці стосунки можна повною мірою назвати також взаєминами, бо вони справді взаємні. Я, виховуючи дитину, впливаю на неї певним чином, але й вона впливає на мене. Хід постійно переходить від одного гравця до іншого. За нормальних умов такі стосунки сприяють повноцінному розвитку особистості. Зростаючи, дитина краще усвідомлює, що вона живе і суспільстві й що існування складається з комунікативних актів і взаємин.

Першими людьми, з якими спілкується дитина, є її батьки, далі – інші члени сім’ї. Важливу роль у розвитку дитини відіграють дідусі та бабусі. Дуже скоро до них долучаються особи ззовні, передусім це вихователі та вчителі. Вони мають безпосередній вплив на довірену їм дитину. Лише за умови, що ці вихователі бачать у дитині – дитину, малюк зможе стати повноцінною особистістю й формувати здорові стосунки з іншими людьми, у професійному та приватному житті.

Виховання у сучасному розумінні цього слова, тобто передача правил спільного існування, може безперебійно втілюватися, тільки коли дитина здатна перейняти ці правила від дорослого, а отже, коли бачить у дорослому сильного й авторитетного співрозмовника.

Не слід забувати, що формування правил є лише одним із багатьох завдань батьків. Якщо дорослі надають надто великого значення саме цьому аспекту виховання, вони автоматично вдаються до авторитарного стилю. Дитина таких батьків виростає соціально прийнятною особою, але все життя страждає від браку ініціативи. Наважливим завданням батьків було, є і буде сприяння повноцінному розвиткові та духовній зрілості дитини.

Якщо дорослі підходять до цього завдання серйозно, їхні діти мають великі шанси, коли виростуть, жити так само добре або навіть краще, ніж їхні батьки. Важливо, наприклад, щоб із ранньої стадії відносин батько – дитина чи мати – дитина ці стосунки супроводжувалися станом афекту. Тобто треба робити для малюка щось приємне, щиро виказувати позитивні емоції на його адресу. Якщо поведінка дитини раптом перестає збігатися з очікуваннями дорослих, слід продемонструвати це так само чітко (ні, я не маю на увазі погрози чи тілесні покарання!). Така реакція є автоматичною, інтуїтивною, роздуми тут зайві.

Цілком зрозуміло, що підхід до зовсім маленьких відрізняється від підходу до дітей старших. Наприклад, стосовно малюків  – завжди потрібно супроводжувати стан афекту певними словами. Важливо, щоб частіше лунали фрази на кшталт «Я радий, що ти так добре з цим впорався!» або «Це було так негарно з твого боку, я на тебе серджуся!». Коли дитина дізнається про мою реакцію на ситуацію, що супроводжує стан афекту, вона отримує відчуття основних понять, таких як «добре» чи «погано».

Подумаймо, наприклад, чому ми, дорослі, не крадемо. Чи причина в тому, що існує державний кодекс, який накладає заборону на крадіжки? Або запитаю інакше: чи виховала в нас держава відчуття того, що крадіжка може мати для порушників погані наслідки? Дуже в цьому сумніваюся. Те, що ми не крадемо, пов’язано з поведінкою наших близьких. На їхніх прикладах ми бачимо, що крадіжка не є прийнятною опцією для отримання чого-небудь у нашому суспільстві. Якщо я побачу, що вікно навпроти відчинене, сусіда немає вдома, а на столі лежить коштовна прикраса, я її не візьму, тому що переконаний – така поведінка є хибною. Санкції, які може накласти на мене держава, коли спіймає за крадіжку тієї прикраси, є лише другорядною мотивацією. Вони націлені на те, щоб виправляти не сформовану з невідомих причин оцінку подій. Тобто для такої помилкової поведінки мають існувати певні санкції, що в змозі її скерувати. Якщо ж мій голос сумління слабкий та тихий, жодні санкції не здатні запобігти моєму хибному вчинку. Ця моральна інстанція закладається в дитини протягом багатьох років. Малюк відчуває підкреслену реакцію батьків, бачить і чує її на рівні спілкування. Дорослі здатні досягти цього, тільки якщо сприймають дитину як дитину. Інакше дитяча оцінка ситуації типу «Чи каратимуть мене за це? Якщо так, то наскільки суворо?»  – не мала б місця взагалі.

Дитина сприймає своїх батьків на рівні міжособистісних стосунків, розвиваючи в собі у такий спосіб здатність до прийнятної поведінки в суспільстві. Водночас вона стає психічно і морально глибшою як особистість. Однак цей процес не можна передати чи навіть переплутати з класичним поняттям взірця.   Позитивний ефект, що його справляє на дитину добрий приклад батьків і який спонукає до наслідування, самий собою не веде до формування зрілої особистості. Певний рівень психічної зрілості спостерігається уже в тому, що дитина здатна сприйняти дорослих (батьків) як взірець. Тому вчити дитину самим лише добрим прикладом неможливо. Це означало б, що малюк здатний розвиватися тільки методом наслідування дій дорослих. Але дитина розвиває свою впевненість у тому, що є «правильним» та «хибним», завдяки реакції дорослого на її власні вчинки – завдяки емоційному супроводу її дій, як було зазначено вище («Я радий», «Я серджуся»).

/>

Читайте так же:

• Розуміння важливої ролі стосунків
• У пошуках суті
• Послуги, орієнтовані на потреби малечі, концепт «дитина як партнер» у садочку
• Вступ
• Якщо система сімейного виховання не спрацьовує, хто може ліквідувати наслідки?