Школа батьківства "Obuvi-MALL.us.to". Педагогічне виховання та розвиток дитини

Коли Герберт Ґрьонемайєр у 1986 році написав музичну композицію з вимогою дати владу дітям, бо вони не керуються владолюбством та безсовісністю, як дорослі, це було створено під враженням Чорнобильської катастрофи -як символічний протест проти помилок батьків, але водночас і віддзеркалення образу людини, краще сказати, дитини, що його на сьогодні роздули мало не до суспільного консенсусу.

На перший погляд складається враження цілковитої впорядкованості дитячого світу в західному освіченому суспільстві. Немає десятирічних дітей, котрим доводиться тяжко працювати у шахтах, аби великі сім’ї вдома мали що їсти. Якщо на початку 1900-х література змогла породити тільки один своєрідний жанр шкільного роману, що описував учителя як тирана – варто згадати твір Франка Ведекінда

«Прокидається весна», Роберта Музіля «Сум’яття вихованця Терлеса» та деякі новели Райнера Марії Рільке, -то сьогодні книжки сповнені педагогічних концепцій і методик виховання, які мають на меті тільки одне: наскільки можливо, полегшити учневі здобування вищої освіти та жити успішним, ніби наперед продуманим життям, що складається саме собою.

Права дітей – це важлива тема. Скажімо, в багатьох округах на муніципально-політичному рівні запровадили так звані дитячі парламенти. Там дітям дозволили, десь так як дорослим у парламенті, розглядати важливі для округу питання, котрі врешті вирішують у муніципалітеті.

Дитина як така здається нам сьогодні ледве не рятівником. Це враження посилюється через брак малечі в сучасному суспільстві. Факт, що в минулі десятиліття народжували менше й менше, перетворив дитину, говорячи мовою економіки, на рідкісний, а тому бажаний, ба навіть цінний «товар», якому треба віддавати перевагу.

Тому дітям нав’язують роль, яка їм чужа, бо малечі бракує певних психічних властивостей, щоб її виконати. Ця роль полягає в тому, аби бути партнерами дорослих.

Нерідко батьки, чиї діти ходять у дитячий садок або до початкової школи, розповідають: «У моєї доньки (сина) сильна воля, вона вміє поставити на своєму, бо знає, чого хоче». Отже, дитині приписують риси, котрих вона в такому ранньому віці ще не може мати, бо розвиток особистості починається на восьмому-дев’ятому році життя. Він залежить і від генетичних особливостей, і від того, наскільки інтенсивно розвивають ту чи ту рису особистості.

Те, що батьки хибно вважають за особистість, є лише дитячою моделлю поведінки, яку демонструє кожна дитина такого віку. Складається враження, що всі маленькі діти мають «сильну волю». Але з психології відомо, що вони уявляють собі, ніби живуть самі на світі й можуть задля власної втіхи діяти так, як заманеться. Такі діти ще не навчилися сприймати своє оточення та інших людей як обмеження власного «я».

Проблема в тому, що багато батьків, а також вихователів і вчителів не розуміють, що вони повинні навчити дитину сприймати такі обмеження. Вони ставляться до дитини так, ніби вона справді особистість, і стимулюють поступ її як особистості. А отже – заважають дитині розвиватися відповідно до її віку, тому вона затримується у психічній фазі раннього дитинства й надалі матиме труднощі у повсякденному житті, яке вимагає постійного усвідомлення обмежень.

Як це виявляється, видно на прикладі 7-річної Сари.

Читайте так же:

• Регрес поглиблюється
• Чому самого лише виховання недостатньо
• Тім
• Розуміння важливої ролі стосунків
• Чому за симбіозу дорослі сприймають дитину як частину себе