Школа батьківства "Obuvi-MALL.us.to". Педагогічне виховання та розвиток дитини

У серпні 2007 року я натрапив у газеті на статтю, яку процитую тут вибірково: «Золотих кранів тут, щоправда, нема, зате є фітнес-зал із дзеркальною стіною, зона оздоровлення із сауною, а перед входом-службове авто з водієм. (…) Багато хто хотів би водити до нового елітного дитячого закладу свою дитину, хоча платня за місяць становить 980 евро. (…) У двомовному дитячому садку вихованцям пропонують раннє музичне виховання, плавання, балет, а також уроки китайської мови -за окрему плату. Дуже зайняті батьки можуть скористатися послугами служби, що привозить дітей у садок і відвозить додому. Є кабінет фізіотерапії. (…) Директорка закладу не вважає, що як для дитсадка тут забагато всього, бо "послуги орієнтовані на потреби малечі"».

Крайній випадок? Безперечно. Ознака занепаду певного прошарку населення, з якою більшість громадян не мають нічого спільного? І це також, поза сумнівом. Але річ не в тім. Саме тому, що фінансовий аспект у цьому садочку не відіграє ніякої ролі, можна більше уваги приділити тому, що пропонує цей заклад. «Потреби малечі» – це, за словами директорки, основа роботи садка. Потреби дітей? Зона оздоровлення, водій і сауна? Неважко зрозуміти, що потреби батьків (їх можна задовольнити) і виховательок (їх ми назвали) тут є вирішальними. Дитині, так би мовити, нав’язують суто дорослі потреби. На думку батьків і вихователів, малята нічим не відрізняються від них, тому мають так само прагнути елітарності й розслаблення. І батьки та керівництво садка, почуваючись партнерами дітей, виконують побажання, які самі ж їм нав’язали.

Абсурд? Так! Але, на жаль, цей випадок ілюструє, наскільки змінився підхід до виховання у дитсадках. Через концепт «дитина як партнер» вони негативно впливають на психічний розвиток дітей.

Так звані елітарні заклади, як оцей, існували завжди, однак їх вимоги та спосіб роботи базувалися на геть інших принципах. Загальна структура та власне концепція дитячого садка змінилися докорінно. Ще у 1980-х виховательки вважали, що повинні скеровувати й орієнтувати як дітей, так і батьків. Перш ніж записати маля до садочка, виховательки мали оцінити її загальний розвиток і визначити, чи воно готове до цього.

Режим дня у дитячому садку відзначався сталістю, повторюваністю одних і тих самих «ритуалів». Це надавало чіткості та надійності його роботі. Дві виховательки вели групу по 20-25 дітей, з якими щодня робили прості, формальні та змістовні справи. На певний час діти мали приходити у групу, у певний час малювати чи гратися, їсти, сидіти на стільчиках під вечір, чекаючи батьків.

Звичайно, за таких умов дитина мало що могла зробити самостійно, хіба що якусь дрібницю, бо ж виховательки давали розпорядок для всіх. Вони відповідали за те, аби сприяти вихованцеві поза межами сім’ї всебічно: як у сфері соціальних навиків, так і щодо загальної моторики, сприйняття й розвитку мовлення. Ці завдання чітко окреслювали функцію дитячого садка-підготовка дітей до початкової школи.

Саме через це для підготовчих груп запровадили обов’язкову щоденну дошкільну програму. Вихованці з годину на день малювали і майстрували під наглядом виховательки. П’ятирічні діти мали сидіти за столом і виконувати завдання. Користь від такої програми полягала не лише в тім, що дитина навчалася різати ножицями і писати олівцем. Вихованці набували й важливого досвіду – виконувати роботу навіть тоді, коли не хочеться, і на час праці забувати про всі свої потреби. У такий спосіб діти вправлялися у фрустраційній толерантності-виконували більш-менш складні завдання замість робити приємніші для себе речі, принаймні на якийсь час.

Окрім цього, вихованець мусить підлаштовуватися під групу, наприклад, чекати, доки вихователька зайнята з іншою дитиною. Потрібно учитися слухатися виховательку, дотримуватися її вказівок щодо роботи.

За такої програми відхилення в поведінці виправляли; виховательки, наскільки це вдавалося, сприяли усуванню помічених відхилень. Батьків повідомляли, як поводилися діти у дитячому садку, звертали увагу на неправильні вчинки малечі та давали поради.

Завдяки садку діти набували високої соціальної компетентності. Вони були здатні дозволяти, щоб дорослі керували ними та погоджувалися із правилами, встановленими ззовні. І в сфері сприйняття, і з моторики ці діти мали великий досвід. Наприклад, на закінчення садка кожна дитина вміла зав’язати шнурки бантиком. Із мовленням також не було проблем.

Сьогодні ж, спостерігаючи за роботою дитячих садків, мушу констатувати, що в ній відбулися значні зміни, пов’язані з поширенням ставлення до дітей як до партнерів.

Передусім – не можна приймати або не приймати малюка до дитсадка залежно від того, чи відповідає дитина належному рівню розвитку. Закон гарантує дитині право на місце в садочку. Причина недотримання цього  суспільний тиск на матерів, щоб вони якомога швидше виходили на роботу. З усіх сучасних дискусій про ясла для дітей віком до трьох років дуже добре видно, що рівень розвитку малюків майже нікого не цікавить, це просто привід для політичної боротьби.

У режимі дня в садочках дедалі менше усталеного. Ритуали та впорядкованість – без них колись не обходилося – сприймають як зайві або обмежувальні. Відкритий план, що практикують нині у багатьох садках, передбачає, що дитина може вибирати, з якою вихователькою їй бути до обіду та в якій групі вона хоче перебувати. Панує принцип так званих груп прихильності; вихованцеві до того ж довіряють самому вирішувати стосовно важливих подій у дитячому садку.

Складається враження, що першорядна мета таких закладів полягає в тому, аби дітям було добре і вони мали змогу «вільно» розвиватися. Ніхто не хоче позбавляти малюків радості. Однак заради того, аби садочок став місцем для приємного проведення часу, персонал утратив керівні засади й нічого чи майже нічого не вирішує. Звичайно, виховательки помічають деякі відхилення у поведінці довірених їм дітей. Але через концепт партнерства вони не почуваються уповноваженими втручатися і є лише діагностами – реєструють розлад і повідомляють про нього батьків або терапевта.

Ставлення вихователів проявляється й у тому, що дітей мало не з пелюшок вважають за «особистість». «Він/вона вже маленька особистість»-такі слова сьогодні можна часто почути. Це доказ того, що дорослі сприймають малих як партнерів. А що сьогодні майже всі батьки й педагоги встановлюють партнерські стосунки з дітьми, то й приписують дитині працездатність або соціальну компетентність. Тим самим дорослий підносить дитину до свого рівня і визнає, що вона-особа, зріла психічно та емоційно, і вже доросла до складніших вимог.

Те, що такі вимоги заважкі для дитини, можна помітити неозброєним оком. Однак дорослі не усвідомлюють цього за партнерських стосунків, не кажучи вже про стосунки за типом проекції.

Люди, що багато працюють на педагогічній ниві, сьогодні схиляються до того, аби спостерігати та діагностувати, замість щоби бути віддзеркаленням поведінки дітей і вживати заходів. Хоч тут вирішальним є те, щоби шляхом нескінченних повторів дати змогу незрілій психіці дітей знову й знову зазнавати процесів, що сприяють зрілості, і тим самим формувати психічні функції. Ось у чому суть дальшого розвитку дитини. Інакше кажучи, дослідження причин хибних дій дитини не може бути першорядним завданням. Безперечно, це добре, коли вихователь поміркує, що конкретно викликає таку поведінку. Проте агресивній дитині, котра кидається стільцями, треба спочатку показати віддзеркалення її поведінки. Натомість надто часто починають шукати проблем в оточенні, де живе дитина: ревнощі до майбутнього братика чи сестрички або, можливо, незлагода між батьками. Якщо підхожий діагноз поставлено, дитину відправляють до відповідного лікаря; у цьому випадку проблему не бачать і не вирішують, а перекидають на когось.

Є небезпека, що така поведінка дорослих означає відмову дитині в її природному праві на орієнтацію й опору на авторитетних осіб. Без довгих розмов її поведінку вважають патологічною і вдаються до лікування. Відсутність адекватної відповіді на запитання про орієнтацію, виражена через агресивний вчинок, призводить зазвичай до того, що дитина далі досліджує цей напрям. Отже, в неї повторяться, можливо, навіть сильніші напади агресії, цілком не зрозумілі для дорослих, адже ж дитину вже лікують.

Отак і стаються такі випадки, як із чотирирічною Сонею, котра потрапила до мене на прийом за рекомендацією виховательки дитячого садка. Причина: Соня гралася в куточку переважно сама, майже або й зовсім не потребуючи товариства інших дітей. Оскільки вихователька, за її словами, турбувалася про дівчинку, то радила терміново звернутися до психотерапевта, після того як у розмовах із батьками намагалася визначити причину такої поведінки Соні.

Бесіда з батьками, пропозиція звернутися до психотерапевта-вихователька не використовує повною мірою весь арсенал засобів, який має у своєму розпорядженні. Адже їй не спадає на думку найпростіше, що можна зробити і що 10-15 років тому було би само собою зрозумілим: вивести дівчинку з кутка, спонукати її гратися з іншими дітьми і скеровувати гру.

Ще один приклад -п’ятирічний Том, що потрапив до мене, бо в дитячому садку кілька разів шпурнув стільця. Питаю в батьків, як повелася вихователька. Ті кажуть, що вона міркувала, що могло стати причиною такої Томової поведінки (отже, намагалася виправдати свою роль діагноста) і питала в батьків, чи мають вони якісь подружні проблеми.

Повторюю ще раз для цілковитої ясності: я не трактую поведінку виховательки як неправильну: очевидно, вона мала подумати, з чим може бути пов’язана така поведінка дитини. Але чого все-таки точно бракує-то це намагання визначити обмеження для Тома і виправити його некеровану поведінку.

В обох випадках яскраво виявляється ставлення до дітей у дитячому садку як до партнерів. Виховательки дуже рідко усвідомлюють себе як керівних осіб. Довірених їм дітей вони сприймають за рівних собі, дають їм волю вирішувати, як має минати день у садочку, а коли виникають якісь труднощі, вони спостерігають, діагностують і врешті відправляють до фахівця. Те, що вони самі повинні бути фахівцями (і можуть бути ними за своєю освітою), щоб скеровувати дітей у правильне русло, їх не надто обходить. Отже, марнується величезний потенціал, що допоміг би дати раду з дітьми.

Через те сучасний рівень розвитку дошкільнят більше не можна порівняти з тим, що панував принаймні на початку 1990-х. Той, який сьогодні вважають за нормальний, помітно знизився порівняно з тогочасним, але загалом його сприймають як належний. Батьки не досить вимогливі до нащадків стосовно досягнень у моториці чи мовленні. До того ж багато способів поведінки, що їх раніше класифікували як відхилення, належать сьогодні до нормальних і тенденційно здорових.

Дорослі або заспокоюють себе оманливою певністю, що їхня дитина розвивається відповідно до віку і не має ніяких порушень у поведінці, або ж вони самі належать до рідкісного тепер виду батьків, котрі виховують малюка нормально, і їх дуже бентежить «ставлення» до дитини в дитячому садку. Останній може навіть нашкодити- спричинити порушення стосунків між батьками й дітьми, які ніколи б не виникли вдома.

Уточню: я не наполягаю, щоб виховательці було байдуже, чи потрібне дитині в особливе сприяння з того чи того. Тим часом спостерігається небезпечна тенденція, що ці думки, тобто дослідження причини, пошуки пояснень цінують набагато вище, ніж професійна реакція на хибні дії дитини. Я дуже часто розмовляю з персоналом садочків і мушу констатувати: там переконані, що дитині в її розвитку можна допомогти постійними поясненнями та тлумаченням. На жаль, цей спосіб недієвий, що врешті можна визначити і з того, якою численні виховательки бачать свою діяльність, а саме як таку, що доводить до фрустрації, безпорадності й що не має взагалі ніякого сенсу. Дехто почувається геть не здатним до такої роботи, проте не відає глибинних причин своєї безпомічності.

/>

Читайте так же:

• Чому самого лише виховання недостатньо
• Розуміння важливої ролі стосунків
• У пошуках суті
• Вступ
• Якщо система сімейного виховання не спрацьовує, хто може ліквідувати наслідки?