Школа батьківства "Obuvi-MALL.us.to". Педагогічне виховання та розвиток дитини

Поданий далі епізод описує досить типову для німецьких сімей сцену: мати Мануеля отримала листа з управління в справах молоді. Лист лежить на обідньому столі, а мама тим часом гомонить зі знайомою, котра прийшла на каву. До кімнати заходить Мануель і каже мамі, що кудись іде. Він не зважає на гостю і бере листа з управління, починає його читати.

Мати цікавиться, куди йде син. Мануель пускає повз вуха її слова і натомість коментує зміст листа. Він уже повертається, щоби піти, коли мати повторює запитання. Аж тепер, помітно знервований, він грубо відповідає і нарешті виходить із кімнати, не зачинивши за собою дверей.

Протягом цієї сцени мамина знайома сидить тут-таки, але для Мануеля її ніби не існує.

Мати, коли з нею розмовляють про синову поведінку, зовсім не гнівається на нього. Вона навіть не завважила, що Мануель без дозволу читав адресованого їй листа. Причина проста: син часто відкриває мамині листи, читає їх і коментує. А мати нерідко обговорює з Мануелем важливі справи, вважає його «кмітливим», а його коментарі -«на диво влучними».

Навіть хамство Мануеля, коли він грубо відповів на материне запитання, не здається жінці дивним і не сердить її.

Водночас вона журиться тим, що синова успішність у школі знизилася, і скаржиться, що хлопець не слухається, коли вона велить йому робити домашні завдання.

На запитання, як вона визначила би свої стосунки з сином, жінка відповідає майже несвідомо тим словом, що характеризує перший ступінь моєї моделі: стосунки з Мануелем-«партнерські».

Мануель-партнер своєї матері. У цього короткого речення трагічний зміст. Мануелева мама вже багато в чому попрощалася зі своєю роллю виховательки. Вона ще відповідальна за його виховання, але до нього вже майже не здатна. її соціальна ситуація як матері, що сама виховує дитину, безперечно відіграє роль заднього плану, щодня над нею тяжіє обов’язок дбати про прожиток сім’ї з двох осіб. Ці клопоти перешкоджають жінці виконувати свої природні обов’язки.

Нормальними взаєминами між Мануелем та його матір’ю були б ієрархічні: Мануель мав би знати, що таке таємниця листування, і не порушувати її, мав би знати, що на ввічливо поставлене, слушне запитання треба дати ввічливу відповідь. А ще він мав би помічати, що коли зайшов до кімнати, мама саме розмовляла, перебивати її негарно і не годиться.

Цілком очевидно, що Мануелеві бракує таких психічних функцій, як ввічливість (стосовно розмови), й усвідомлення таких понять, як «твоє» і «моє» (стосовно читання чужих листів). Його мама мала би бути першою авторитетною особою, котра повинна подбати про формування цих психічних функцій. Вона мала б визначати, що в поведінці Мануеля є неправильним, звернути на це його увагу, і якби він не зважав на її слова, діяти відповідно, тобто бути класичним віддзеркаленням. Але нічого з цього вона не зробила, бо стала на один рівень із хлопцем і так зруйнувала ієрархічну структуру. Вона сприймає свого неповнолітнього сина як рівноправного партнера, бо сама більше не спроможна інтуїтивно сприймати свою позицію як позицію виховательки, а раціонально намагається визнавати за хлопцем такий рівень зрілості, якого він не може мати за віком.

Приклад із Мануелем та його мамою свідчить про те, що проблема полягає у зміщенні рівнів. Дорослий і дитина опиняються на одному рівні і стоять поруч, тому жодне з них не може задавати напрям другому. Таке сучасне ставлення до дитини вважають сьогодні в суспільстві цілком нормальним. Відмежування дітей від розмов дорослих стало дуже рідкісним явищем: дорослі все обговорюють при дітях і не кажуть їм бодай вийти з кімнати. Якщо колись такі бесіди переносили на вечір, то тепер воліють про все говорити тут і зараз, хай там як. У цьому виявляється і дедалі більша неспроможність дорослих впоратися зі щоденним навантаженням. Дитина-партнер є ще й помічником: дорослі цілком серйозно сприймають її слова чи щодо проблем спільного життя, фінансових питань, чи інших тем, які є поза сферою дитячого розуміння. Дітям більше не роблять зауважень, що вони до такого ще не доросли, навпаки, їхню участь розцінюють позитивно, як ознаку зрілості, притаманної повноцінному партнеру батьків. Навіть коли очевидно, що дитина не може сказати нічого розумного щодо чогось або не розуміє, в чому суть проблеми, її не перестають вважати партнером. Навпаки, до неї прислухаються ще уважніше, їй докладно все пояснюють і дедалі більше навантажують власними негараздами. Друзі та знайомі батьків, котрі так поводяться зі своїми дітьми, сприймають описану ситуацію як належить. Отож і знайома Мануелевої матері не звернула її уваги на ту небезпеку, в якій вона опинилася разом із сином.

Якби проблема була тільки в батьках, на допомогу могли би прийти дитсадочки та школи. Та, на біду, сучасні виховні програми взагалі базуються на ставленні до дитини як до партнера. Подивімося на дитячі садки, аби краще зрозуміти, які зміни відбулися і що вони викликали!

Читайте так же:

• Чому самого лише виховання недостатньо
• Розуміння важливої ролі стосунків
• Промовистий приклад: учитель початкової школи розповідає про Мартіна, котрий не хоче слухатися
• У пошуках суті
• Послуги, орієнтовані на потреби малечі, концепт «дитина як партнер» у садочку