Школа батьківства "Obuvi-MALL.us.to". Педагогічне виховання та розвиток дитини

Ставлення до дитини як до партнера сьогодні є правилом. Сьогодні навряд чи є хоч одна сім’я, де живуть не за принципами партнерства. Багато є пояснень, чому дитину сприймають на одному рівні з батьками і включають у процеси, типові для світу дорослих.

Суспільство як тло для партнерських стосунків із дітьми дедалі розвивається, і це все більшого вимагає від дорослих, а отже, справляє величезний вплив на ставлення до дітей і стосунки з ними.

Нині дорослі дедалі частіше мусять приміряти роль того, хто потребує.

Що це означає, хочу показати на такому прикладі. Ще у 1980-х провести собі телефон було легко і просто. Слід було зробити замовлення на пошті, й нехай вона не завжди квапилася виконувати заявки, була певність, що скоро вдома стоятиме телефонний апарат, під’єднаний до справної телефонної лінії. Окрім цього, пристрій здебільшого брали у пошти в оренду на підставі угоди, отож не було потреби перейматися, де купити новий.

Сьогодні поняття «телефонувати» має геть інший зміст. Постійно маємо вибирати: який телефон і з якими функціями? Що означають усі ці скорочення й терміни в технічних характеристиках апарата? Якого провайдера мені вибрати і, коли оберу, який тариф для мене найоптимальніший? А нині, в епоху мобільного зв’язку, над цими питаннями доводиться міркувати, укладаючи контракт і на стільниковий телефон.

Нарешті людина визначилася і замовила телефон, провайдера й тариф. Та проблеми на цьому здебільшого не закінчуються. Приблизно за тиждень після підписання контракту виявиться, що на ринку є багато інших, вигідніших пропозицій, до того ж часто буває так, що вибране під’єднання з технічних причин не функціонує так, як хотілось би. Не так уже й рідко трапляється, що в деяких будинках тижнями немає інтернету або телефонного зв’язку. Щоб увімкнути телефон, сьогодні треба не просто встромити штепсель у потрібне гніздо, а здебільшого спочатку під’єднати його до персонального комп’ютера.

Цей простий і водночас дуже місткий приклад із світу телефонних комунікацій свідчить багато про що. Навіть речі, що здаються елементарними, висувають до людей дуже високі вимоги. Багато технічних винаходів, коли придивитися ближче, достатньо простих у користуванні, щодня ставлять перед користувачем, на перший погляд, нереальні завдання. Зрештою телекомунікацію можна взяти за зразок ще й з такої точки зору: технічні засоби спілкування дедалі більше впливають на ставлення людей одне до одного. Зустрітися, аби поговорити, вже необов’язково, бо все можна владнати електронним способом. Зазнає впливу і мова: у середовищі, де спілкуються переважно шляхом SMS, з’явився цілий ряд мовних скорочень, котрі ще недавно були б незрозумілі, а сьогодні вже є частиною повсякденної лексики.

Телефонне під’єднання – це приклад, але показовий. Розвиток середовища ставить до людей надто високу планку, люди нібито не знаходять підходів до сучасного суспільства, почуваються «дурними» і «безсилими», очевидно, вони не здатні впоратися із простими речами. Згадане зменшення ролі особистого спілкування веде і до того, що люди майже не розповідають одне одному про негативний досвід, натомість кожен думає, що інші вміють і знають те, чого він не знає і не вміє.

У нашому контексті це означає ось що: у дорослих дедалі сильнішають дефіцити у важливих сферах людської свідомості: в орієнтації, розпізнанні та впевненості. Утверджується відчуття загубленості та ізоляції, що не дає людині відчувати природний зв’язок із суспільством таких, як і вона.

Ставлення до дітей як до партнерів-це перша реакція на таку тенденцію. Чимало дорослих, які практикують такий спосіб взаємин, уже є на другому ступені. За моєю схемою як дитячого психіатра, другий ступінь-то проекція.

Такою є природа речей, це закладено споконвіку-діти люблять своїх батьків. Ця любов є абсолютною. Можна згадати випадки, коли дітей ізолюють від сім’ї, бо там із ними поводяться жорстоко. Але діти все одно хочуть повернутися до батьків, вони віддані їм, люблять їх-навіть попри кривди й біль.

Але для мене важить і дещо інше -батьки, котрі повинні бути площиною, на яку проектується любов дітей, за обставинами потребують дітей для задоволення власних потреб. Те саме стосується вчителів і вихователів. Вони мали би бути для вихованців авторитетними особами, однак теж схильні використовувати довірених їм дітлахів, аби компенсувати те, чого їм бракує.

У цьому випадку «повага» і «любов» -це синонімічна пара, яка вказує на трагізм ситуації. Обидва слова позначають форми визнання індивіда; визнання, що його дорослі повинні черпати зі світу дорослих. Однак через постійне перевантаження це стає неможливим, кожен бігає по своєму колу і намагається дати раду повсякденним клопотам. Потреба в такому визнанні не залежить від соціального статусу: батьки з вищою освітою та заможніші потребують його так само, як і менш освічені.

У рамках проекції я принципово розрізняю два різні ефекти у дорослих. Вони різною мірою проявляються у батьків та інших дорослих довкола дитини, і я хочу послідовно їх описати:

1. Дитина як лінійка того, наскільки я добрий (стосується батьків).

2. Дитина існує для того, щоб мене любити (стосується як батьків, так і зовнішнього світу, тобто дідусів і бабусь, вихователів, учителів, персоналу притулків, працівників управлінь у справах молоді).

Читайте так же:

• Чому самого лише виховання недостатньо
• Розуміння важливої ролі стосунків
• У пошуках суті
• Послуги, орієнтовані на потреби малечі, концепт «дитина як партнер» у садочку
• Як дитина сприймає світ: образи світу