Школа батьківства "Obuvi-MALL.us.to". Педагогічне виховання та розвиток дитини

Якщо дорослий сприймає дитину згідно з цим концептом, подолати розлад, апелюючи до розуму, дуже важко. Адже дорослий не усвідомлює, що дитина – окрема особа, він бачить її у своїй суб’єктивній реальності. Розлад стосунків за назвою «симбіоз» є наслідком цього концепту. Саме через неможливість когнітивного аналізу настільки важко подолати подібне розуміння ролі дитини. Проте існують певні стратегії, які пропонують вирішення цих проблем. Я висвітлю їх в одній із наступних частин. Концепт «дитина як частина мене самого» невпинно перетворюється на основний спосіб сприйняття дитини у родинах, які страждають на відповідні розлади стосунків. Власне компенсація, присутня в цьому відхиленні, полягає в тому, що дорослий підсвідомо позбавляє дитину психічних характеристик і заступає її собою. Кожну дію дитини сприймають як свою.

Цей концепт виникає через негативні зміни у суспільстві, які призводять до постійного перевантаження дорослого і не дають йому змоги залишатися впевненою у власних силах особистістю. Вирішити цю ситуацію можна було б, тільки навівши лад у суспільних відносинах. Перш за все це стосується глобальних питань сенсу та спроби уповільнити темп життя. Якщо дорослий не може сам переглянути своє ставлення до цих тем, йому терміново потрібна допомога терапевта.

У чому ж прояви концепту «дитина є частиною мене самого»? Його можна впізнати за постійним намаганням батьків змусити дітей до певного способу поведінки. Дитину відверто примушують робити те чи те: читати, писати, уважно слухати або досягати успіхів у інших сферах. При цьому насправді бажання батьків полягає зовсім не в тому, щоб дитина досягнула чогось надзвичайного. Це бажання саме по собі природне і має бути у кожної родини. Але відмінність полягає в тому, що батьки, як правило, не мають конкретної перспективи, їм просто хочеться, щоб дитина досягла успіху в житті. Здебільшого до уваги беруть індивідуальні якості дитини, зацікавлення та особливості розвитку. Батьки просто підтримують сина чи доньку, коли виявляють, які зацікавлення та нахили має їхній нащадок.

У концепті «дитина як частина мене самого» мета є зовсім іншою. Спочатку проблем між дорослим та дитиною нібито взагалі не існує, тому що через симбіоз у поведінці дитину просто не сприймають достатньо серйозно. Але з часом потреба в прихильності дитини зростає, тоді малеча піддається емоційному тиску навіть у повсякденних ситуаціях. У разі, якщо раптом дитина відмовляться виконувати накази батьків, ті починають нервувати, кричати та насамкінець удаються до відомих усім погроз «якщо ти не…, тоді я…». Дуже часто результатом таких умовлянь стає покарання дитини. Проте воно не є проявом авторитаризму у вихованні, як у 196о-1970-х. Покарання  -  це вираз досить абсурдної ситуації, коли дитину перестають сприймати як дитину.

Проблема всіх цих зусиль насправді одна: жодну людину не можна примусити змінитись. Якщо люди змінюються, це відбувається тому, що вони перебувають у певних відносинах з іншими. У дорослому віці на зміну поведінки впливають також суперечки, дискусії, роз’яснення. Звичайно, настійним впливом та активними діями можна примусити людину зробити щось усупереч добрій волі. Але загальний спосіб поведінки людини змінити не вдасться. Тому так драматично розпадаються пари, де партнери завзято намагалися змінити звички одне одного і раптом зрозуміли, що це неможливо.

Проте батьки, що у стосунках з дитиною послуговуються цим концептом, впадають саме в такі крайнощі, адже вони не сприймають нащадка як окрему особистість. Через психічне злиття з дитиною дорослі поводяться з нею як із частиною себе, тобто як із частиною власного тіла. На власне тіло можна вплинути і, принаймні до певної міри, змусити його до певних дій.

Через те, що батьки постійно вимагають чогось від дитини, виникає сильний тиск. Малюка постійно примушують. Навіть якщо цей тиск має негативну природу, дитина спочатку сприймає його як вияв уваги. Вона пояснює собі таку поведінку батьків: якщо я проводитимуся так, то вони знову звернуть на мене увагу. Тому єдине, що можна порадити батькам, – виявляти прихильність до дитини після того, як вона виконає їхнє доручення. Потрібно чітко усвідомлювати зв’язок між виконанням завдання і нагородою. Для дитячої психіки ключовим є момент прихильності, а форма, в якій цю прихильність демонструють, уже не настільки важлива. Тобто вона може бути виражена за допомогою природної батьківської ніжності, а може – за допомогою негативно забарвленого тиску. Найважливішим для дитини залишиться фактор уваги з боку дорослих.

До того ж така поведінка може інколи викликати протидію дитини. Цю реакцію можна порівняти з правилами дорожнього руху. Якщо я припаркою машину в не дозволеному для цього місці, працівник патрульної служби випише мені штраф, і на цьому історія скінчиться. Але якщо він проводитиметься зі мною грубо і спробує змусити мене переставити машину в інше місце, він ризикує отримати результат, протилежний бажаному. Напевне, я прореагую не надто чемно і відповім щось на кшталт: «А я хочу, щоб моя машина стояла саме тут, і крапка!» Якщо працівник патрульної служби розлютиться і погрожуватиме тим, що автівку відгонять, швидше за все, я просто розсміюся йому в обличчя.

Це на дорозі. А вдома, з дитиною, може скластися так: що сильніше тиснутимуть батьки, то більше вередуватиме дитина. Дорослі виставляють себе на посміх, коли починають вимагати того, чого не в змозі отримати. Безпорадність перед дитиною призводить до розчарування у власних силах, після такої поразки батьки не знають, як знайти новий підхід до нащадка.

Легко помітити, що такі ситуації можуть надзвичайно швидко розкрутити самі себе, вони виходять з-під контролю і спочатку повільно, а потім дедалі швидше розгойдуються до критичної точки. Батьки, що живуть, послуговуючись концептом «дитина як частина мене самого», потрапляють до спіралі, яка веде у зворотному напрямку: моя дитина зламалась. Я спробую її до чогось примусити. Вона не виконує моїх наказів належним чином. Я роздратований. Дитина і далі відмовляється дотримуватися моїх вказівок. Я дратуюся все більше і більше і, напевно, вдаюся до покарання.

Коли усвідомлюєш це, перестаєш дивуватися, що навіть звичайні повсякденні суперечки у деяких родинах перетворюються на нездоланні труднощі.

Типові приклади таких ситуацій  – це щоденно повторювані ритуали: одягання, прибирання, вживання їжі, виконання домашніх завдань тощо. Можна припустити, що через таке надзвичайне психічне навантаження одного дня батьки самі себе виштовхнуть з цієї спіралі та змінять своє ставлення до дитини. Основна проблема симбіотичних стосунків загалом і цього концепту зокрема полягає в тому, що компенсувати їх опосередкованими методами неможливо.

Те, що дитину більше не сприймають як окрему особистість, призводить до таких розладів:

Частина власного тіла не здатна ні на які окремі дії, тому що вона належить до цілісного організму. Батьки, котрі сприймають дитину як частину їх самих, не можуть зрозуміти і сприйняти, коли нащадок починає робити щось незалежно від них. «Незалежно» не означає «навмисне». Маленька дитина випробовує цей світ, вона перевіряє, чи збігається він з її уявленнями про нього. Перевіряння, або ж тестування цього світу – це цілком усвідомлена дія, отже, вона незалежна. Дія як така, але не її мотив. Дитина не перевіряє, чи розсердить вона цим батьків або когось іще. Причина в тому, що її картина світу потребує постійної синхронізації з реальністю. Якщо уявлення дитини про світ стовідсотково справдилися, розвиток психіки припиняється. У цьому випадку дитина отримала досвід лідера у стосунках із батьками, і тепер вона застосовує його автоматично. Якщо ж батькам указують на хибну поведінку їхніх дітей, це зауваження зазвичай залишають без уваги. Натомість відповіддю буде цілковите нерозуміння проблеми, виражене приблизно так: «Але ж він/вона не навмисно». Тоді подальше спілкування, фактично, неможливе.

Батьки сприймають свою дитину як предмет. Ми розрізняємо два основні типи реакції: реакція на особу та на предмет. Якщо я обираю міжособистісний тип, то моя воля обмежена дією і реакцією на неї. Коли хтось до мене звертається, я вирішую, відповідати йому чи ні. Але якщо я маю справу з предметом, то реагую рефлекторно. Припустімо, я наштовхнувся на перешкоду. Тієї миті я не зможу обміркувати, чи крикнути мені «Ой!», чи прореагувати викривленим від болю обличчям. Це відбувається незалежно від моєї волі. Батьки, що сприймають дітей як частину себе, реагують за останнім принципом. Якщо дитина апелює до них, вони рефлекторно звертають на неї увагу, незалежно від ситуації. З точки зору дитини, дорослий реагує як предмет, наприклад стілець, що його можна пересунути в просторі. Унаслідок цього дитина застигає у фазі ранньо вікового. Нервова клітина на ім’я «людина» за таких умов сформуватись не може. У сприйнятті навколишнього світу дитини назавжди закарбовується уявлення про те, що вона може керувати і визначати все довкола. Наступна проблема полягає в тому, що імпульси дитини не піддають сумнівам, так само як не піддають обмірковуванню больові імпульси, наприклад, наших рук. Як наслідок маємо важку глибоку проблему – нездатність дорослого осмислювати вислови дитини. Винних, як правило, шукають серед інших батьків, інших дітей, учителів, вихователів. Це не продумана поведінка – батьки самі не усвідомлюють, що реагують таким чином.

Читайте так же:

• Чому самого лише виховання недостатньо
• Розуміння важливої ролі стосунків
• У пошуках суті
• Послуги, орієнтовані на потреби малечі, концепт «дитина як партнер» у садочку
• Як дитина сприймає світ: образи світу