Школа батьківства "Obuvi-MALL.us.to". Педагогічне виховання та розвиток дитини

Суспільне уявлення про дитячий садок та молодшу школу малює лагідні картини, в яких освічені та кваліфіковані вихователі задовольняють жагу до знань допитливих дітлахів, даючи їм путівку в життя.

Такі аспекти, як виховання та розвиток, у цьому уявленні про дитячі установи багато років поспіль взагалі не враховували. Розвивати та виховувати дитину навіть у цьому зміненому світі все ще мали вдома, це завдання залишалося прерогативою батьків. Проте якщо батьків на цьому шляху спіткали якісь невдачі, ці установи вже не могли надолужити згаяне.

Деякі вихователі та вчителі мали змогу впевнитися, наскільки це уявлення сьогодні далеке від реальної ситуації. У стороннього спостерігача може виникнути враження, що педагоги забули геть усе, що колись вивчали, і не можуть донести знання до сучасних школярів. Насправді ж знання давно перестали бути основним клопотом учителя. З’явився такий тип учнів, який уміє запобігати будь-яким спробам донести інформацію. Поведінку цих дітей досі не можуть пояснити багато наставників, новітні педагогічні ідеї в таких ситуаціях також виявляються безсилими.

Таким чином, школа віддаляється від свого первинного завдання – передачі знань. Мета, що колись була основною,  – навчати дітей, відійшла на другий план. Багато часу вчитель змушений витрачати на те, щоб узгодити свої дії з поведінкою учнів. Наслідки ми нерідко знаходимо у згадках у мас-медіа: зневірені вчителі, загострені ситуації в школах, що призводять до тотального хаосу тощо. Вони вже багато років поспіль не полишають перших шпальт. У багатьох школах, де поведінка дітей становить реальну загрозу для педагогів, відбуваються засідання, де постійно фіксують нові проблеми у спілкуванні з дітьми, наприклад, такі, як демонструє оцей приклад.

Маркус – учень четвертого класу. Уроки малювання йому не дуже до вподоби. Про це свідчить його поведінка під час заняття. Маркус та його друг Кевін увесь час голосно розмовляють, кидаються гарбузовим насінням і цим заважають учительці та іншим дітям. Викладачка кілька разів робить обом хлопцям серйозні зауваження, проте марно – Маркус і Кевін не звертають на неї жодної уваги. Потім хлопці ще й починають гамселити один одного. Нарешті вчителька втручається, вона відсилає порушників дисципліни до директора і наказує їм переписати до зошитів текст про стилі малювання.

Замість того, щоб виконати наказ педагога, Маркус відповідає на нього запитанням: «Що я такого зробив?» Учителька не вдається до роз’яснень, а ще раз повторює свій наказ. Проте на Маркуса це знов не діє. Він тільки стиха бурмоче їй наздогін: «Я ж нічого не робив!» На наступну спробу вчительки Маркус нарешті реагує непевним «Добре, добре, вже встаю». Однак учительці доводиться повторити вчетверте, і тільки після цього обидва хлопці підводяться й виходять з класу. Перш ніж зачинити за собою двері класу, Маркус щось тихо цідить крізь зуби, вчителька спершу не може розчути його слів. Тоді учень, котрий сидить біля виходу, зізнається, що Маркус саме сказав «погане слово». Тоді вчителька розуміє  – четверокласник щойно обізвав її «курвою».

Що такого особливого у цьому прикладі? Які почуття він викликає? Проблема полягає аж ніяк не в тому, що Маркус і його товариш «якось» заважали іншим на уроці малювання, чи «одного разу» він поводився негарно, або «трапилося так, що» Маркус ужив нецензурне слово. Перше, що має стурбувати, – як дитина реагує, а точніше сказати, не реагує, коли до неї звертається вчителька. Очевидно, що Маркус не ставиться до неї з повагою, він не замислюється над змістом її зауважень. Він провокує вчительку, змушує її повторювати накази кілька разів поспіль, хоча насправді вони сформульовані досить чітко: піти до кабінету директора, переписати текст. Таким чином учителька піддається нахабній поведінці дитини, а отже, маніпулюванням маленького Маркуса. Досить очевидно, що він не в змозі сприймати свого педагога як особистість. Тобто психологічний розвиток Маркуса зупинився на етапі двох із половиною років, коли така поведінка є цілком природною.

Я вже звертався до комунікативних проблем серед учителів. Часто педагоги не здатні вести конструктивний діалог щодо труднощів у спілкуванні з учнями. Адже за основу вони беруть різні розуміння поняття «дитина». Виховательки в дитячих садках також страждають від цих непорозумінь.

У цьому контексті я ще раз хочу звернутися до терміна «структура». Інколи здається, що єдиним проявом структури у сучасних дитячих садках є впевненість у тому, що жодна структура малечі не потрібна, що вона нібито звужує її потенціал. Я свідомо формулюю свої твердження настільки провокаційно  – багато садків і досі докладають неабияких зусиль, щоб надати дітям необхідних орієнтирів. Проте тенденція останніх років примушує серйозно замислитись.

Методи, якими вже кілька років користуються у шкільних та дошкільних установах, мають партнерську основу. Роками педагоги припускалися дуже суттєвих помилок, а їх наслідки відчувають сучасні діти і вчителі. Іншими словами, концепт «дитина як партнер» було взято за основу провідних педагогічних тенденцій. Його сприймали як сучасний погляд на людину, як крок уперед у спілкуванні з дітьми. Проблеми, спричинені такою теорією, залишалися поза увагою.

У шкільних процесах структура також відіграє провідну роль. Закладений часом і простором, певний чіткий розпорядок слугував орієнтиром для учнів. Перш за все, це розклад занять. Першим орієнтиром для дитини стає впевненість у чіткій послідовності: зараз у мене математика, потім німецька. Уроку та перерві призначено свій, чітко регламентований час. Тому проблеми починаються вже тоді, коли вчителі починають час від часу скасовувати заняття. Від цього страждає не лише структура освітнього плану, а й додатковий, підпорядкований навчальним структурам, вільний час школярів. Проте дорослі переконані, що діти «якось» цей час заповнять.

Як структуру можна позначити також парту і місце, закріплене за кожним учнем, а також привітання стоячи, коли вчитель заходить до класу. Така форма вітання аж ніяк не застаріла, вона напрочуд ефективно привертає увагу школярів до викладача і змушує їх сприймати його як особистість. Учитель, що заходить до класу, не вітаючись, спочатку мусить зробити щось таке, щоб діти його помітили, а вже потім зможе перейти безпосередньо до теми заняття. Такий урок навряд чи можна буде назвати успішним.

Другий структурний аспект – це, на мою думку, загальні правила поведінки, обов’язкові до виконання в школі. Ці правила створені для того, щоб допомогти школярам свідомо пристосуватися до дорослого життя. Я використовую саме таке формулювання – «свідомо пристосуватися», щоб уникнути негативних конотацій цього поняття. Дуже часто поняття «пристосування» висвітлюють досить однобічно – як розчинення особистості у натовпі. Інколи цей термін навіть викликає обурення, мовляв, таким чином дорослі ламають дитину, підкорюють її своїй волі.

Як приклад наведу звичайний дорожній рух. Чому він загалом відбувається без значних проблем, хоча міг би постійно спричиняти нові і нові катастрофи? Відповідь очевидна  – завдяки правилам дорожнього руху, дотримуючись яких, незалежно від виду транспорту, можна сподіватися на те, що ми потрапимо до місця призначення вчасно. Ці правила зібрані в одну збірку, а порушників досить легко виявити і покарати. Покарання не залежить від особистості порушника, воно визначається правилом. Якщо я перевищу швидкість на 15 км/год., це коштуватиме мені стільки ж, як і моєму сусідові, якщо той вдасться до такого ж порушення. Й ані мені, ані йому не стануть у пригоді довгі дискусії з приводу цих санкцій. За очевидним порушенням настає покарання, незалежно від того, чому я так учинив. Мета цих правил полягає не в тому, щоб обмежити мою свободу, це дозволяє транспорту рухатись із відповідною швидкістю й уникати заторів, аварій та інших небезпечних ситуацій. Тобто йдеться про те, щоби підтримувати належне функціонування соціальної системи за назвою «дорожній рух» і таким чином надавати рівні можливості кожному індивідууму. Правила дорожнього руху однакові для всіх, тому я, теоретично, можу завжди передбачити, яке саме покарання чекає на мене за ті чи ті порушення.

Ми часто забуваємо, що правила існують для того, щоби поліпшити існування кожного індивідуума. Якби цей аргумент частіше лунав у стінах освітніх установ, проблем значно поменшало.

У школах також потрібні правила, які б орієнтували учнів на певні дії. Можна впровадити загальні «кодекси» для всього закладу, а також підпорядковані «конституції» окремих класів чи паралелей, які полегшували б щоденне життя школярів.

Тут, як і в моїх попередніх тезах, не йдеться про бездумне механічне виконання чіткого плану. Правила, як частина структури, дають змогу школі зробити свій внесок у формування почуття захищеності кожної дитини. Багато з тих свобод, що їх надають сьогодні учням молодших класів, призводять до зневіри і невпевненості в собі. Школярі мають орієнтуватися на вчителя, який, своєю чергою, скеровує та надає структури. Однак дедалі частіше педагог перетворюється в їхніх очах на доброго «друзяку», який не хоче нашкодити, але й посприяти він теж не може. Вони почуваються ніяково серед усіх цих щиросердних свобод. Адже здебільшого свободу справді надають учням від щирого серця. Нечіткий та вільний шкільний розклад вважають дуже сучасним методом виховання. Права дорослих застосовують до дітей без урахування їхніх особливостей, залишаючи малюків один на один із цими законами. Це фатальна помилка.

Дітям потрібна структура. Не тільки вдома, а й у садочку чи школі. Адже структура надає опорні пункти. Разом з укладеним порядком зміни певних процесів до структури належить і уважне ставлення вчителя до кожної дитини. Надзвичайно важливо, щоб викладач налаштовував кожного учня на персональний контакт. Аргументацію такого твердження я наводив у перших розділах цієї книги. Адже головна мета вчителя  -  не виховати, а створити стосунки.

Учні молодшого шкільного віку вчаться для вчителя, а не для себе самих. Відомий латинський вислів «Не для школи, а для життя навчаємося» дев’ятирічній дитині нічого не скаже. Вона вчиться ще не для життя, тобто не для себе. Вона вчиться для школи – для вчителя. Вона виконує домашнє завдання та вчасно приходить до школи завдяки стосункам із викладачем. Педагоги, що хибно розуміють поняття «дитина» і мають розлади у взаєминах зі своїми учнями, не можуть схилити їх дотримуватися навіть простих правил. Вони сліпо переконані, що несуть дитині тільки найкраще, забуваючи, що насправді важливе одне: залишатися для учнів справедливим та відмежованим проводирем у дорослий світ.

Я ще раз зверну вашу увагу на те, що дорослий має скеровувати дитину чемно і лагідно. Школам не потрібні сварливі шкарбани, що не дослухаються до думки класу. Сучасний учитель не відкидає своєї відповідальності за довірену йому дитину, він приймає її і робить свій внесок у розвиток школяра, враховуючи не тільки фізичний, а й психічний аспект.

Відповідальність  – це поняття, яке потрібно оцінити. Звичайно, керівна позиція вчителя, напрям, який він задає, дотримання правил передбачають прояви влади. Викладач, який орієнтується на таку лідерську роль, безсумнівно, має владу над своїми учнями. Там, де існує влада, завжди з’являється небезпека тиранії. Тому надзвичайно важливо поєднувати відчуття влади і почуття відповідальності. У школах, де більшість колективу свідома цієї відповідальності, не має виникнути проблем із нецільовим використанням влади. Мудрий учитель контролюватиме свої вчинки. Він відповідальний не лише за учнів, а й за своє оточення загалом.

Дітей не треба розважати

На жаль, якщо діти навчаються не досить добре, сучасні дорослі не роблять із цього правильних висновків. Фатальною помилкою є тверде переконання батьків, що в усьому винен учитель, який погано подає матеріал. Я, натомість, певен, що відповідь можна знайти не в методологічних дискусіях (вони, до того ж, не входять до моєї компетенції), а в детальному розгляді поведінки вчителів у контексті методик, якими вони користуються.

Як приклад візьмемо метод добровільного виконання завдань. Мене мало цікавить, чи є цей прийом достатньо ефективним. Набагато більше мене хвилює, яка роль у рамках цієї методи відведена вчителеві. Сучасне розуміння завдання педагога приблизно таке: він відіграє роль ментора, до якого можна звернутись із запитанням, яке виникло під час добровільної роботи над певною темою. При цьому педагог нівелює свій внесок. Здається, ніби він на цьому занятті взагалі є сторонньою людиною. Донести щось до учнів на рівні стосунків, перебуваючи в такій ролі, неможливо. Тобто вчитель не виконує свого первинного призначення, тому що сучасне партнерське мислення передає кермо дітям.

Цілком інакше, на мою думку, виглядало б добровільне виконання завдань під керівництвом учителя. Було б зрозуміло, що в такий спосіб педагог навчає дітей діяти самостійно, проте він визначає чітку структуру, в рамках якої відбуваються ці самостійні дії. За такої форми поведінки викладач проявляє себе як особистість, він відіграє центральну роль. Це роль відокремленого індивідуума, і попри свободу у виконанні завдань, така умова діє як обмеження.

Проте не треба забувати, що цю формулу можна застосовувати тільки до дітей, що досягли відповідного ступеня розвитку, якщо школярі у змозі визнати та сприйняти вчителя як особистість. На жаль, сьогодні здорових розвинених дітей усе менше, тому ці концепти мають підлягати критичному переосмисленню. Наприклад, якщо ситуація між учителем і учнем раптом загостриться, доцільніше було б шукати причини і налагоджувати деформовані стосунки, аніж надмірно акцентувати на цілковитій свободі.

Змінюються не тільки методики, а й відносини. Це чіткий показник кінцевої точки цього шляху. Постійних змін зазнає мова, не останню роль у цьому відіграють суспільні обставини, за яких уживають нові вислови. За останні десятиліття в мові закріпилося чимало понять, що належать до сфери сприйняття та передачі інформації і форм комунікації. Переважно це англіцизми. «Інфотеймент»  – гібрид понять «інформація» та «ентертеймент», який насправді є не чим іншим, як прихованою формою реклами, яку важко впізнати з першого погляду.

Якщо перенести цей спосіб мислення на освітній сектор, значну частину сучасних методик можна було б охарактеризувати. Так було би простіше показати, якої саме поведінки вимагають сьогодні від учителя модерні підходи. Неважко побачити у моєму новотворі, як і у слові «інфотеймент», частину слова «ентертеймент», яке з англійської перекладається як «розвага». Додамо до американізму уточнювальне поняття – і от новий модний термін створено. Розвага й освіта – два в одному – не треба бути провидцем, щоб уявити собі перспективи таких зрощень. Спершу це поняття з’явилось у контексті електронного навчання (яке дістало також англійську назву). Проте, як зізнаються вчителі, здебільшого цей метод і досі використовують для того, щоб дати змогу учням уникнути ненависних фронтальних опитувань.

Під прикриттям гучних слів на кшталт «сучасний освітній процес» від викладачів вимагають веселих забавок. Урок має містити розважальні елементи, щоб на якомога триваліший час утримати увагу учнів. По суті, це абсурдний погляд на стосунки між учителем і учнем. Це переворот нормального мислення, він перекреслює здорові взаємини між педагогом і школярем. Ідея, яка за цим ховається, полягає в тому, щоб зацікавити дітей – мовляв, треба запропонувати їм дещо особливе і в такий спосіб примусити їх сидіти і слухати. У такому підході немає ані краплі здорового глузду, проте сьогодні, напевне, в дечому з ним можна згодитися.

Це безглуздо, адже діти допитливі за своєю природою: вони хочуть учитися, всі без винятку. Кожен, хто спілкується з дітьми, напевне стикався з такою допитливістю, і він знає, наскільки надокучливим може стати постійне «Чому це так?», «А це отак?». І ось раптом у школі вони вже не можуть без постійних розваг? Хіба якщо викоренити в школярах допитливість. Проте сьогодні «розважальники» користуються неабияким попитом. Причину такої тенденції треба шукати у відсутності належного рівня розвитку дітей. Вони справді можуть не цікавитись нічим через те, що вважають себе єдиними у цьому світі. Діти застигли у фазі, вони далекі від питань існування всього, що їх оточує, і спрямовані тільки на життя, сповнене задоволень.

Разом із бажанням мати замість учителя розважальника виникає потреба в тому, щоб звести його вплив на учнів до мінімуму. Сучасна педагогічна система вимагає від викладачів саме такого ставлення. Кожен молодий учитель із перших днів роботи відчуває на собі правдивість тези: «Спочатку учнів розважає молодий практикант, а потім досвідчений учитель пояснює, про що ж, власне, йшлося на уроці». Ця цитата однієї вчительки привертає нашу увагу до важливої думки: між методиками, яких навчають у педагогічних ВНЗ, і щоденною практикою в школі – величезна прірва. Часто вона призводить до того, що у звичайного вчителя, який користується канонічними методами, виникає відчуття «ми тут, унизу, а ви там, нагорі».

Так, наприклад, у Вестфалії з’явилась ідея розвинути медіані навички учнів. Тому в деякі класи чи навіть цілі школи закупили ноут-буки відповідно до кількості школярів. Цими комп’ютерами учні можуть користуватися як у школі, так і вдома.

Проект високо оцінило Міністерство освіти. На перший погляд, саме в такому підході полягає перспектива нового чудового шкільного ладу. Учні мають покращити свої «навчально-стратегічні здібності» й набути «дієвих, критичних та навичок». Не маю нічого проти такої шляхетної мети, але з точки зору дитячої психіатрії тут постає одна проблема. Мета цієї ініціативи полягає в тому, аби перетворити вчителя на «порадника». Тобто ідеальні умови, згідно з цим проектом, складаються тоді, коли вчитель максимально зменшує свою роль і полишає учнів на самоті перед. Вони мають спробувати себе у користуванні технікою, а до вчителя звертатись тільки в тому випадку, якщо в них виникнуть запитання. Нормально розвиненим учням середніх шкіл цей концепт безумовно приніс би користь, проте поширення він набув у молодшій школі, його розробники не врахували вікових особливостей дітей перших-четвертих класів.

Я не хочу акцентувати на тому, як правильно навчити дітей користуватися комп’ютером. Адже набагато важливішим у наведеному прикладі є той факт, що правильне користування ПК відбувається радше несвідомо і тому збиває учнів з правильного керунку. Такі проекти впроваджують, на мою думку, виключно для того, щоби продемонструвати, що політики не сидять без діла. Щоденна біганина, гонитва за часом, на яку страждає кожен із нас, давно вже досягла політичного рівня. Останніми роками, після того, як були оприлюднені скандальні результати досліджень системи освіти, у ЗМІ дедалі частіше торкаються проблемних питань: кількість випадків насильства у школі зростає набагато швидше, ніж раніше, і тому заклик до реформування шкільної системи лунає голосніше. Унаслідок цього зміни відбуваються пришвидшеними темпами, виникає багато нових ідей, які мають бути якнайшвидше втілені у життя, без жодної зупинки. Уже давно не йдеться про окремі новітні прийоми, це можна назвати справжнім потоком ідей та зрушень. У такому поспіху поза увагою залишаються ті самі школярі, на користь яких мають працювати нові методи освіти. У цьому божевіллі учні та вчителі більше схожі на лабораторних щурів, на яких перевіряють дієвість нових реформ.

Наслідки такої бездумної гонитви за змінами проявляються у незначних, на перший погляд, моментах. Наприклад, деякі батьки розповідають, що вчитель молодших класів більше не звертає увагу на розбірливість почерку малюків. Чистописання все ще навчають, але значення цього вміння зведено до мінімуму. Пояснення: цілком вистачить і друкованих літер, усе одно зараз майже немає потреби писати ручкою. Дедалі більше можливостей надає комп’ютер.

Результати я часто спостерігаю у лікувальній практиці: почерк дітей гіршає, стає геть нерозбірливим, і тоді діти справді змушені вдатися до друкованих літер. Грамотність також слабшає. Більше не треба самотужки шукати помилок – до справи береться спеціальна комп’ютерна програма. Дрібна моторика, важлива для писання рукою, погіршується через постійне друкування, це дається взнаки і в інших сферах, тоді доводиться констатувати відсутність іще кількох навичок.

Хочеться запитати: яке ж уявлення про людину ховається за такими процесами? Невже ми хочемо позбутися основних культурних здібностей? Моя аналогія до сьогоднішньої ситуації  – людина, що навмисне скалічила сама себе, а потім славить свого помічника, буцімто він  – інноваційний винахід для ходіння. Первісна функція комп’ютера полягала в тому, щоб покращувати і підтримувати людські досягнення у підрахунках. Із часом він перетворився на помічника для нашого розуму, який залежить від його допомоги, немов каліка. Ми втратили розуміння того, що технічні пристрої повинні не заміняти собою основи, а спонукати нас до розвитку.

Питання, що хвилюють мене як не педагога: чи достатньо добре випробували ці нові методи, перш ніж надавати їм такого масового характеру? Чи існують, як у моїй спеціалізації, тестові установи, які після багаторічних випробувань можуть довести спроможність нових реформ? У медицині подібні дослідження підтверджують користь певних медикаментів чи методів лікування. Тому, замість того, щоб удаватись до нових і нових реформ, доцільно було б запровадити таку ж схему і в царині педагогіки.

Адже якщо піддати результати цих реформ критичному осмисленню, нерідко доходиш висновку, що принесли вони мало корисного або й зовсім нічого. Наприклад, такі важливі, на мою думку, структурні елементи молодшої школи, як практика залишати дитину після уроків чи задавати додаткові завдання, було скасовано. Чи стали учні від того більш дисциплінованими? Дуже сумніваюся. Форми ведення уроку змінилися, з’явилося добровільне виконання завдань. Чи стали учні від того стараннішими? Дуже сумніваюся. Стиль письма змінився, більше немає чистописання і вправ для розвитку гарного почерку. Залишився тільки спрощений основний шрифт. Чи почали учні писати краще? Я не тільки сумніваюсь у цьому, я знаю і вже продемонстрував вам, що це не так.

Якщо придивитися до успіхів у навчанні сучасних школярів і їхнього ставлення до навчального процесу, нескладно побачити, що всі ці реформи просто заводять нас у глухий кут. Із моєї професійної точки зору, цей нехитрий аналіз доводить одне: сьогодні кількість дітей із недостатнім ступенем розвитку невпинно зростає, вимагати від них дій, передбачених реформами, немає сенсу. І дедалі менше стає батьків, які здатні виправити помилки і, як наслідок, розлади розвитку, завдані шкільною системою. Стільки стовпів розхиталося одночасно, що встановити причинно-наслідкові зв’язки вже неможливо.

/>

Читайте так же:

• Чому самого лише виховання недостатньо
• Розуміння важливої ролі стосунків
• У пошуках суті
• Послуги, орієнтовані на потреби малечі, концепт «дитина як партнер» у садочку
• Вступ